Сьогодні Павлоград порощався із Заслуженим журналістом України, редактором газети «Рідний край» Володимиром Сторчаковим….
Улюбленій професії він віддав 60 років життя, має безліч нагород і звань, одне з яких – звання «Заслуженого журналіста України»
Якось у серпні 2011 року журналістський «десант» із Придніпров’я відвідав Луганщину. На одній із державних шахт гості спустилися в лаву, де серед щільного пилу й задухи гуркотів комбайн. Аби побачити, як він нарізає вугілля, медійникам довелося кількадесят метрів повзти навколішках. Від браку кисню й надлишку вологи у них, ще молодих і дужих, калатали серця. Для багатьох ця екскурсія стала іспитом на витривалість. Серед її учасників був і ветеран журналістського цеху Володимир Сторчаков. Йому минав 73-рік. На запитання, навіщо він піддав себе такому випробуванню, Володимир Олександрович відповів: «Я мусив це зробити». Справжній сенс цих слів я зрозумів лише згодом.
Ось уже 60 років він живе у професії, яку вважає своїм покликанням. Його шлях до мрії розпочався у далекі 50-і роки 20 століття на теренах залізничного містечка, що носить назву Синельникове.
Про «Ледарів з атестатом зрілості»
— Я змалечку багато читав, мав гарну уяву і на свій вік добре володів словом. Шкільні твори писав залюбки. Одного разу мої здібності помітила наша бібліотекарка Ольга Спиридонівна Галай. Вона запропонувала мені випускати шкільну стінгазету «Читатель», яка б розповідала про життя учнів, їхні читацькі захоплення, роботу бібліотеки. Ідея припала мені до душі. Так, у 7 класі, народилася на світ моя перша замітка. А ще одну згодом надрукувала Синельниківська районна газета й озвучило районне радіо. Відтоді я став постійним дописувачем «районки». Щоб розширити свій кругозір, почав відвідувати технічну бібліотеку залізничників, знайомився з її читачами. Серед них були інженери й винахідники, — розповідає Володимир Олександрович.
Десь у підземних тунелях шахти «Ровенькиантрацит» на Луганщині, 2011 рік Він пригадує, що у старших класах мріяв стати дипломатом. Навіть листа написав до Московського інституту міжнародних відносин із проханням розтлумачити умови вступу до їхнього вишу. Звідти відповіли: приймають абітурієнтів із трудовим досвідом і партквитком. Ні того, ні іншого у провінційного школяра з України не було. Тож із юнацькою мрією довелося розпрощатися. Втім, здібний учень про це не шкодував. — Я вже відчував у собі журналістський поклик, — говорить мій співрозмовник. – У 10 класі вперше написав критичну статтю, через яку потім мав неабиякий клопіт і яка вплинула на мою подальшу долю. Публікація отримала назву «Ледарі з атестатом зрілості» й розповідала про медалістів нашої школи. Адміністрація закладу завжди пишалася їхньою кількістю. Щоправда, чимало цих відмінників після отримання атестату замість того, щоб гризти науку у виші чи ставати до роботи, просто байдикували. Статтю надрукувала обласна молодіжна газета. Про вихід матеріалу редакція мене завчасно не попередила. Навіть більше: редактор підправив текст і змінив заголовок – він став більш дошкульним.
Аж ось викликають мене до директора. Заходжу в кабінет і бачу там мало не всю шкільну адміністрацію. Завуч розмахує переді мною газетним примірником і починає голосно вичитувати: «Ти зганьбив нашу школу! Ти розумієш, що вчинив? Написав, буцімто наші медалісти не гідні медалей!» Я слухаю те мовчки, бо ніхто моїх пояснень не чекає.
Потім були комсомольські збори школи, вимоги позбавити мене посади секретаря організації і навіть виключити з лав комсомолу. Так, я був секретарем, бо ще з піонерських літ виявляв ініціативу до учнівського й громадського життя. Комсомольський квиток у мене не відібрали, але понизили до рівня члена комітету осередку. Я ще довго мав кепський настрій, бо відчував несправедливість. А потім, коли образа відступила, поміркував і вирішив стати справжнім журналістом. Дав собі слово, що обов’язково писатиму правду.
Не лише козенята… Володимир Сторчаков, мав слабкість до тварин. Піклувся про дворових кицьок, підгодовував безпритульних псів
В журналістику – через філологію й педагогіку
Критична стаття старшокласника про ледарів-медалістів завдала йому ще одного удару під час випускних іспитів. Кмітливий і ерудований хлопець претендував на срібну медаль, про що йому на початку навчального року повідомив класний керівник. Варто сказати, що медалісти мали тоді неабиякі пільги при вступі до вишів. Один з екзаменів у Володимира приймав завуч, котрого кількома місяцями раніше обурила публікація юнака в обласній газеті. 10-класник добре підготувався, тому відповідав не вагаючись, та на останньому питанні вчитель його зупинив і несподівано вивів підсумкову оцінку – «задовільно». Пізніше хлопець довідався, що мало не всі екзаменатори отримали команду «валити» його як претендента на медаль. З «трійкою» в атестаті шанси вчитися на факультеті журналістики в престижному виші здалися Володимиру примарними.
— Я було зібрався їхати будувати комсомольські шахти. Гадав, трохи попрацюю, отримаю життєвий досвід, а за рік спробую поступити в омріяний інститут. Однак доля виявилася розумнішою. Шкільна бібліотекарка Ольга Спиридонівна порадила мені не гаяти час на трудові експерименти, а скласти вступні іспити до педагогічного вишу. Мовляв, диплом вчителя-філолога теж відчиняє двері в журналістику. Був би талант. А ти, казала вона, вже заявив про себе в цій професії. Фактично вона мало не за руку привела мене в Запорізький державний педінститут. Власноруч відвезла мої документи до приймальної комісії. Зрештою, я поступив. До речі, зі своєю майбутньою дружиною я познайомився саме тоді. Вона теж щойно стала студенткою. Ми потоваришували, коли разом з іншими першокурсниками допомагали селянам одного з колгоспів збирати врожай кукурудзи, — занурюється у романтичне минуле Володимир Олександрович.
Восени під час канікул він повернувся додому в Синельникове й одразу вирушив до Ольги Спиридонівни – хотів подякувати за те, що навчила його бачити в житті головне і не збиватися на манівці. У школі зустрів і завуча-кривдника. Показав йому свій студентський квиток і таким чином утер носа чоловікові. Мовляв, ви хотіли перекреслити мені шлях до вищої освіти, але я не здався і переміг. Значно пізніше, коли мій співрозмовник працював заступником редактора Синельниківської районної газети, їхні шляхи знову перетнулися. І цього разу вже від нього, колишнього учня, залежало, як складеться подальша доля вже немолодої людини — його шкільного вчителя. Володимир вирішив, що помста в такому випадку буде негідним вчинком…
Правду сказати: сучасні технології йому давалися непросто. Розмови зі своїми героями він занотовував у блокнот
Бачити все на власні очі
Гортаючи сторінки підручників і відвідуючи лекції, завзятий юнак знаходив час і для журналістської роботи. Під час студентських виїздів у колгосп готував і надсилав у різні редакції свої замальовки про «трудові будні» інститутської молоді й життя селян у підшефних господарствах. Тексти позаштатника щотижня з’являлися на сторінках обласних і районних видань. Це помітили і в самому педінституті. Володимиру запропонували стати головним редактором радіомовлення вишу, й він погодився. Згодом почав надсилати свої матеріали і в редакцію обласного радіо. А на вихідні брав у колег портативний магнітофон і прямував у найвіддаленіші куточки Запорізького краю. Привозив звідти ексклюзивні репортажі. Його матеріали друкували не лише республіканські чи союзні видання, а й польські журнали та болгарські газети.
За 60 років, відколи в його трудовій книжці з’явився перший запис («кореспондент Запорізького обласного радіо»), Володимир Сторчаков створив безліч радіо- і текстових репортажів, портретів, замальовок, інтерв’ю, заміток чи новинних текстів. Але, зізнається ветеран журналістики, найближчим його творчій натурі був і є публіцистичний жанр. Він часто наголошує, що в кожному своєму герої прагне бачити людину, і саме крізь призму людських характерів і вчинків готовий розповідати про ті чи інші події довкола.
— У моїй журналістській практиці був випадок, який я й досі згадую, — мовить Володимир Олександрович. – Я ще працював позаштатником на обласному радіо в Запоріжжі. Редакція доручила мені зробити репортаж про роботу ланкової – передового кукурудзовода. Приїхав у колгосп, що носив тоді ім’я Сталіна, — це в Мелітопольському районі. Голова мене привітно зустрів, і за якийсь час ми вирушили в поле. Зустріли ланкову, я представився, пояснив завдання. Вона ж у відповідь: «Ні, не хочу ніякого інтерв’ю!» Одним словом, відмовила. Голова подався у справах, а я залишився. Поволі, ненав’язливо став розпитувати жінку. Мені її робота й справді здалася цікавою, тому говорив щиро. Непомітно увімкнув магнітофон і почав записувати. Так з’явився репортаж, який потім ставили за приклад іншим журналістам. Що я для себе з цієї історії виніс? Що справжній журналіст не має права фальшивити, ставити своїм героям казенні питання, навпаки – він мусить бути щирим у бесіді. А ще дуже важливо занурюватися в ситуацію, бачити очі тих, про кого пишеш, відчувати їхній настрій, мотиви вчинків. У підсумку твій матеріал має вийти живим – лише тоді читач тобі повірить.
«Я мусив це зробити», — пояснив 72-річний журналіст, побувавши в одній із найглибших шахт України на Луганщині
Ці слова Володимира Сторчакова нагадали мені нашу поїздку в серпні 2011 року на Луганщину і фізично складний для непідготовленої людини спуск у шахту. Тепер я цілком розумію, що мав на увазі 72-річний журналіст, коли після виходу на поверхню говорив мені: «Я мусив це зробити». Одне з його головних правил – бачити все на власні очі…
Те, що сьогодні кореспонденти-початківці вчать як стандарти журналістики, Володимир Олександрович свого часу опановував на практиці. Він певен: до кожного героя слід ставитися як до особистості — об’єктивно і з повагою. Особливо, коли йдеться про персонажів конфліктної історії. Усі вони мають право на власну думку в матеріалі, навіть якщо вона суперечить позиції автора. Не можна когось піддавати критиці, не поспілкувавшись із ним. Журналіст не повинен забувати про вагу написаного ним слова і бути відповідальним за нього.
— Чи змінилася журналістика за ці 60 років, що я в професії? Безумовно, так. Ми стали набагато вільніше висловлювати свої думки. З іншого боку, сміливим журналістам, які пишуть критичні статті, викривають негаразди, тепер загрожують не суворі партійні цензори, а подекуди фізична розправа. Згадаймо, скількох наших колег вбито за останні десятиліття. Звісно, це мене дуже непокоїть. Про себе скажу, що я щасливий носити звання журналіста. Вважаю, що мені вдалося реалізувати себе у професії, адже писав я про справжніх людей і був чесним зі своїми читачами, — зазначає Володимир Сторчаков.
Розмову записав Олександр Шульга, літо 2021 року
День журналіста, 2025 рік, Дніпро
Біографічна довідка
Володимир Олександрович Сторчаков. Народився 28 серпня 1938 року у місті Синельникове. Після закінчення у 1961 році Запорізького національного університету (тоді Запорізький державний педагогічний інститут, філологічний факультет) почав працювати кореспондентом на Запорізькому обласному радіо, був редактором молодіжних передач, завідував кореспондентською мережею області. Згодом працював кореспондентом, заввідділу, заступником редактора Синельниківської районної, міськрайонної газети «Синельниківські вісті». Протягом 1983-1993 років очолював Павлоградську міськрайонну газету «Світло Жовтня», міську газету «Западный Донбасс», Павлоградську регіональну газету «Новый день», газету «Самара. Павлоградський ТВ канал». Від 1993 року і донині — головний редактор Павлоградської міжрайонної газети «Рідний край». Окрім професійної діяльності багато років займався громадською роботою.
Член творчої Спілки журналістів із 1968 року. Входив до складу робочої групи зі створення незалежної Спілки журналістів України. Нині член Правління обласної організації НСЖУ й секретар її Павлоградської регіональної організації. Нагороджений Грамотою Верховної Ради, Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України, медаллю «За доблесну працю», Почесним знаком і Золотою медаллю Національної спілки журналістів України. Володимир Олександрович — володар диплома за перемоги у всеукраїнських конкурсах на кращу регіональну газету, ордена Української православної церкви Нестора Літописця і Святого князя Володимира. Має звання Заслуженого журналіста України.
