Історія кохання, війни, втрати й боротьби…
Коли почалася повномасштабна війна, Олександру Брові було 52 роки. Він міг залишитися вдома, продовжувати працювати на залізниці, доглядати сад, пасіку і виноградник у рідному селі Вербове на Павлоградщині. Але вже наступного ранку після вторгнення росії він стояв у черзі до військкомату. Не тому, що отримав повістку. А тому, що не міг інакше.
«Мій син пішов воювати, а я сидітиму вдома?» — сказав тоді дружині Інні.
Через десять місяців його не стало… Не ворожий снаряд, а дорожньо-транспортна пригода під час виконання бойового завдання забрала життя чоловіка, який добровільно став на захист країни. Два тижні лікарі Харківського військового госпіталю боролися за його життя. Дружина щодня долала сотні кілометрів, щоб провести поруч хоча б кілька хвилин.
Після його смерті їй довелося пережити ще одну боротьбу — за право називати чоловіка загиблим захисником України та за належні родині виплати.
Ми поговорили з Інною про останню відпустку чоловіка, його останній жест у реанімації, любов довжиною у тридцять років і силу, яка допомагає їй жити далі.
— Інно, пам’ятаєш ранок, коли почалася велика війна?
— Такі речі неможливо забути. Вже наступного ранку після вторгнення мій чоловік Саша разом із сином Родіоном побігли до військкомату. Насправді старший син ще ввечері 24 лютого був там. Він воював із 2014 року, був серед кіборгів у Донецькому аеропорту, мав поранення і статус ветерана війни. Через це поранення його спочатку не хотіли брати, але він домігся, щоб його зарахували до тероборони.
Сашко повернувся додому вже з повісткою…
Я тоді сказала: Ти що, здурів?
А він подивився на мене і відповів:
— А як це, молоді повинні воювати, а я сидітиму вдома? Мій син пішов захищати країну. Значить, і я піду. Молоді повинні жити!
Після цих слів я зрозуміла, що вже нічого не зміню.
— Яким був твій Сашко до війни?
— Дуже працьовитим. Він працював водієм на залізниці, але найбільше любив рідне село Вербове. Там була батьківська хата, великий сад, який він власноруч посадив і викохав; пасіка, виноградник, сорок соток городу. Він любив землю по-особливому. Не міг пройти повз сухе дерево чи поламаний паркан — усе потрібно було впорядкувати. Саме тому ми й поховали його в рідному селі. Він завжди казав, що це його місце сили.
— На фронті він теж залишався господарем?
— Так. Колись він служив моряком, тому отримав позивний «Матрос». Після навчання потрапив до 42-ї бригади. Побратими потім розповідали мені, що він був для них, як батько. Жили вони в покинутих хатах. Саша ремонтував вікна, лагодив двері, підв’язував виноград. Кожен цвях підбирав. Хлопці казали, що варто було чомусь трапитися — всі бігли до Сашка. Він умів заспокоїти, підтримати, навчити. Після його смерті один зі спостережних пунктів назвали його ім’ям. А на дев’ятий день побратими написали про нього пісню. Вони ще називали його «Іванич». То ж у пісні лагідно — «Іванок». Для мене це дуже щемливо.
Брова Саня Иванок,
Ты всегда для нас живой.
Вечно будем помнить мы «Матроса»
— Вашою останньою спільною згадкою стала різдвяна відпустка…
— Так. Він приїхав наприкінці грудня. Ми вперше святкували Різдво 25 грудня. Він дуже підтримував перехід на нову дату. Казав:
— Будемо жити по-українськи.
Він дуже любив наші традиції. Мав багато вишиванок. Любив, коли вся родина збиралася за одним столом.
26 грудня він поїхав назад. Як завжди, я наготувала багато домашньої їжі. Не лише йому. Для всіх хлопців. Так було щоразу.
— Як та коли сталося те фатальне ДТП?
— 30 грудня. Вони повезли на позиції продукти й боєкомплект. Саша був за кермом. Коли поверталися, в них врізалася інша цивільна машина. Там теж загинули двоє людей. Наших хлопців вирізали з понівеченого автомобіля. У Саші були страшні травми. Зламані рука, нога, ребра. Його дуже сильно затиснуло.
— Два тижні лікарі боролися за його життя…
— За сім днів йому зробили шість операцій. Через інфекцію довелося ампутувати ногу буквально по частинах. Почалося зараження крові. Відмовляли нирки. Потім легені. Я щодня їздила до Харківського госпіталю. До реанімації пускали буквально на п’ять-десять хвилин. І цих хвилин я чекала весь день. Я ніколи не плакала біля нього. Навпаки. Жартувала.
Його вже включили до програми протезування за кордоном. Ми цьому дуже раділи. Будували плани. Я дуже хотіла, щоб він жив…
— Якою була ваша остання зустріч?
— Це було в реанімації. За тридцять років нашого життя я вперше побачила сльозу в його очах. Він уже майже не міг говорити. Лише підняв руку і показав: «Ми переможемо». Я досі бачу цей жест. Він залишився зі мною назавжди.
— Як ви дізналися, що його не стало?
— Ми з сином їхали з Харкова. Доїхали до Новомосковська. І раптом у мене виникло дивне відчуття, наче щось між нами обірвалося. Задзвонив телефон. Лікар сказав, що серце Саші зупинилося… Його не вдалося врятувати. Мені тоді здалося, що життя теж зупинилося. Він помер 13 січня.
Поховали ми його 19 січня — на Водохреща, в його рідному Вербовому. Були його побратими. Багато прийшло людей попрощатись з моїм Сашком…
Він був справжнім патріотом. Любив Україну не словами, а вчинками. Любив людей. Любив свою землю. Любив сім’ю. Дуже любив своїх синів. Був гарним батьком. Навчав своїх синів любити рідну землю, бути господарями. І тепер вони у мене все вміють — і сантехніку полагодити, і шпалери поклеїти, і машину відремонтувати. Безмежно поважав свою маму — навіть звертався до неї тільки на Ви. А ще підтримував мене у всьому.
Хотіла малювати — купував фарби. Хотіла вчитися — казав: «Будь ласка». За ним я була, як за кам’яною стіною.
— Але випробування на цьому не закінчилися…
— На жаль. Після смерті чоловіка почалася боротьба з бюрократією. У документах записали: «нещасний випадок при виконанні обов’язків військової служби», а не «загинув під час захисту Батьківщини». Через це я більше року не могла оформити пенсію по втраті годувальника. Досі триває кримінальне провадження.
І поки воно не завершене, наша родина фактично залишається без тих гарантій, які держава надає сім’ям загиблих військових. Це дуже боляче. Ніби тобі постійно потрібно доводити, що твій чоловік справді віддав життя за Україну.
До речі, під час розслідування ДТП мобілізували меншого сина Єгора, бо не було належних документів про статус «члена сім’ї загиблого воїна».
Мені боляче було усвідомлювати, що я залишаюся зовсім сама. Тільки майже через рік його служби, мені вдалося домогтися його демобілізації. Він також вклав свою частку у захист країни. Єгор потрапив у спецпідрозділ «Артан», керував дронами на Донецькому напрямку та інших місцях.
— Що допомогло не зламатись, вистояти?
— Сини. Я зрозуміла, що не маю права опустити руки. Їм теж було дуже важко. Якщо зламаюся я — хто підтримає їх? Психологи мені не допомогли. Я почала шукати свій шлях. Знайшла арттерапію, навчилася гончарству. Почала малювати картини. Освоїла нейрографіку.
Кожна нова робота допомагала мені потроху повертатися до життя. Ні, не забути. А навчитися жити з цим болем.
Інна намалювала портрет свого Сашка
Інна Брова не називає себе сильною. Каже, що просто не мала права здатися. Вона продовжує малювати, займається гончарством, опановує нові техніки арттерапії й чекає завершення судових та слідчих процедур, які мають поставити крапку в історії загибелі її чоловіка.
У її домі досі зберігаються його вишиванки. У Вербовому шумить посаджений ним сад, достигає виноград, дзвенять бджоли на пасіці. А в пам’яті дружини назавжди залишився останній погляд чоловіка, який мовчки підняв руку і показав «Ми переможемо».
Саме таким — усміхненим, надійним, закоханим у свою землю і людей — вона хоче, щоб його пам’ятали.
Бесіду вела Тетяна Верба
