Водій кар’єрного автосамоскида з Інгулецького ГЗК Групи Метінвест Павло Новіков пішов на фронт добровольцем. 10 місяців служби, оборона Кривого Рогу, деокупація земель Херсонщини і, зрештою, повернення на виробництво. Про це та інше — у розповіді ветерана.
У перший день повномасштабного вторгненння одним із атакованих росіянами міст був Кривий Ріг. Павло Новіков з колегами по бригаді якраз завершував нічну зміну, як над кар’єром пронеслася ворожа ракета. Далі вибухи, погані новини з усіх медіа, панічні телефонні дзвінки рідних та друзів і нестримне обурення через підступність країни-сусідки.
«Як тільки остаточно зрозуміли, що почалася велика війна, ми з хлопцями з бригади утрьох поїхали до військкомату з добровільним рішенням йти захищати Україну. Потрапив до 17-ї окремої танкової Криворізької бригади стрільцем. Перший час ми стояли на обороні рубежів Кривого Рогу, охороняли залізничний міст та Миколаївську трасу. А восени, коли наші війська почали відтісняти ворога з Херсонської області, наш підрозділ направили туди для виконання бойових завдань. Для мене це було надзвичайно важливо, адже я брав участь у деокупації своєї малої батьківщини – Великоолександрівської громади, Бериславського району. Я народився і 22 роки прожив у селі Давидів Брід, там, як у нас говорять, мій пуп закопаний. Це земля моїх предків», — говорить Павло Новіков.
Чоловік із теплотою згадує своїх побратимів, як разом облаштовували побут у бліндажах, спали в окопах, на палетах, як готували обіди та довго розмовляли про життя до і після війни. Гордий за своїх херсонців, що вистояли і ворогу не вдалося їх морально зламати. Як вони радісно і щиро зустрічали визволителів – українських військових, як ділилися останнім з бійцями. Але Павло має і великий смуток за рідним домом і власною справою у Давидовому Броді, бо їх не оминули ворожі снаряди.
«До війни я дуже мріяв про власний ставок, де б можна було розводити рибу і навіть займатися спортивним рибальством. І я таки викопав його і встиг запустити туди малька. Дуже радів, що моя мрія потроху здійснюється. Аж раптом війна, обстріли. Мені сусід якось зателефонував у травні і сказав, що у мій дім прилетіли два снаряди і він вщент розбитий. А ще за місяць я дізнався, що обстріляли і ставок. Тепер ось хочу потроху усе відновлювати, але коли це стане можливим, не знаю», — ділиться чоловік.
Демобілізуватися з війська Павлові довелося через необхідність догляду за старенькою хворою мамою. Він забрав її до себе на Інгулець і нині дбає про найріднішу людину. А разом з цим працює у кар’єрі ІнГЗК. Його щоденний помічник – багатотонний автосамоскид. Ним він і руду вивозить, і розкривні породи у відвали – усе, що потрібно для виробництва.
Говорить, дух у хлопців-водіїв та механіків бойовий, всі налаштовані лише на перемогу, бо інакше й бути не може. А ще тут дуже чекають на повернення колег, які тепер на фронті або відновлюють здоров’я після поранення. У колективі готові підтримати кожного, хто пройшов нелегкий шлях бойових дій. Натепер на Інгулецькому ГЗК впроваджена спеціальна програма з реінтеграції ветеранів, а керівники усіх рівнів залучені до проходження навчального курсу «Герої поруч». Курс спеціально розробили та запровадили на підприємствах Метінвесту для адаптації ветеранів до мирного життя.
