«Я не буду сидіти склавши руки, я не допущу другої Бучі» — ці слова стали для «Стендапа» клятвою Батьківщині, за яку він віддав життя. Напередодні роковин загибелі криворізького захисника, коміка Дмитра Скрипника, його мама Наталія згадує свого сина як безстрашного воїна, який перетворював сміх на зброю проти страху.
Він завжди був у центрі уваги, ще зі шкільних років. Гумор був його другим «я». Бо хто сміється, тому не страшно.
«Учителі нарікали: варто було Дмитру пожартувати, як увесь клас вибухав сміхом, і вся увага переміщувалась на задню парту, на Діму», — з сумною посмішкою згадує пані Наталія.
Талант до гумору він проніс крізь життя: у школі з друзями придумував сценки, друкував афіші на домашньому принтері й розвішував їх по району. Вони організовували концерти, збирали кошти, виступали перед однолітками. Пізніше Дмитро їздив до Дніпра, де виступав на великій сцені. Саме тому обрав позивний «Стендап».
Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, родина Скрипників узялася допомагати країні власними силами. Ще до того, як Дмитро пішов на фронт, вони всією сім’єю волонтерили. Дружина Галина відкрила власний штаб, знаходила гуманітарну допомогу, а мати організовувала розвантаження, сортування й видачу.
«Я брала на себе все: пошук людей, роздачу, координацію. Вірила, що добрі вчинки повертаються, і може колись це вбереже моїх синів», — розповідає Наталія Вікторівна.
До лав ЗСУ приєднались обидва брати. Дмитро був старшим, пішов на фронт у червні. Служив у лавах Національної гвардії України, у 12-й бригаді спеціального призначення «Азов». Старший солдат виконував обов’язки пілота артилерійських розвідувальних дронів. А молодший від нього на три роки брат Данило вступив до «Азову» вже у серпні. Дмитро дуже переймався за брата.
«Коли Даня йшов на нуль, він піднімав дрон і дивився, чи немає наступу, чи брат живий. Не міг спокійно сидіти, поки не переконається, що все добре», — згадує мати хлопців.
Для Дмитра рішення піти на фронт було добровільним і свідомим. Він не міг відсторонюватись, жити звичайними, розміреними буднями, коли бачив новини про звірства окупантів.
«Я не хочу бути безпорадним, я маю щось зробити», — говорив матері.
Його вибір йти на війну був свідомим, продиктованим відповідальністю й любов’ю до своєї родини. І навіть війна не відібрала в нього почуття гумору. Він залишався тим самим «Стендапом», який умів підтримати й розсмішити найважчої миті. Його мама розповідає, що Дмитро був душею компанії, умів згуртувати людей навколо себе. Вона згадує історію про одного хлопця, який після втрат не хотів ні з ким спілкуватися і тримався осторонь, але з її сином одразу знайшов спільну мову.
«Де був Діма, там був колектив, — каже мати. — Його чекали з передової, щоб разом посмажити шашлик, називали «Стендапчиком» і знали: він завжди підтримає. Але в останні дні він ніби інтуїтивно відчував щось, мав пригнічений настрій. Він знав, куди йде. Можливо, чи не вперше в житті не посміхався і не жартував».
4 травня Дмитро приїхав додому, купив доньці Софії вишиванку, черевички й спідницю. Він так цьому радів. Хтось тішиться машині чи коштовностям, а він тішився, що придбав донечці вишиванку. Дуже хотів побачитись із родиною перед від’їздом, ніби відчував, що часу у нього залишилося мало.
9 травня 2025 року під час виконання бойового завдання біля Кліщіївки Краматорського району Дмитро потрапив під смертельний удар ворожого FPV-дрона. Побратими не змогли одразу забрати його тіло, лише на п’ятий день його вдалося евакуювати.
«Ми чекали, коли тіло дістануть звідти. Бо страшніше було уявити, що він залишиться там», — з болем згадує мати воїна.
Після поховання родина дбайливо береже пам’ять про Дмитра. Щоп’ятниці чи суботи вони виходять на хвилину мовчання зі синьо-жовтим стягом.
«Ми стоїмо, навіть якщо нас всього двоє. Це наш спосіб берегти пам’ять», — ділиться відчуттями пані Наталія.
У мирному житті Дмитро навчався у металургійному коледжі, працював на «Арселорі» техніком-технологом, вступив до інституту, але так і не встиг його закінчити через війну. Мріяв про велику родину, власний будинок, повний щебетом малечі. Любив грати на гітарі, самотужки опанував акорди, знаходив улюблені пісні і грав їх своїх для рідних. І смішив усіх довкола. Своїми добрими, дотепними жартами, які ще довго відлунюватимуть у тихих спогадах людей, які любили його понад усе…
