«Вибух був такої сили, що будинок увесь затрусився, хоча балістика вдарила за 2 кілометри від нас». Мешканці селища досі не можуть повірити у трагедію, що сталася. Вірогідно, разом з батьками у родині Воронових загинуло 7 дітей і півторарічний онук.
Односельці одразу кинулися на поміч: розбирали завали, шукали живих, гукали і плакали. Будинок Воронових знесло аж до фундаменту, а сусідський – зруйнувало наполовину.
«Олена була членом нашої помісної церкви «Благословіння», вона освітянка, а її чоловік Артем працював майстром у ЦЕК». До нього всі зверталися, якщо полагодити щось з електрики, підключити – нікому не відмовляв, завжди з порозумінням до людей ставився. Дуже добра і порядна була сім‘я», — розповідає служитель церкви Микола Королюк.
Наймолодший син пана Миколи після вибуху одразу помчав на місце удару.
«Михайло розбирав завали, додому прийшов виснажений. Там, де пів будинку знесло, люди почали розбирати дошки, цеглу, шифер, все витягувати. І, диво, під подушкою знайшли живого хлопчика. І батьки його живі. Зараз вони у в лікарні. А наших Воронових немає. На місці їхнього будинку сьогодні порожнеча. Хати наче й не було», — каже Микола Королюк.
У селі добре знали цю родину і всіх її дітей.
«Завжди чисті, охайні, гарно виховані. Це було дуже помітно, бо я часто з ними перетинався. Олена була дуже гарною мамою і бабусею, батько благословляв своїх дітей, коли ті народжувались. Семеро їх загинули від російської ракети, разом із батьками і маленьким онуком. Страшна трагедія», — важко добирає слова вчитель недільної школи Микола Скрипнік.
Дорослі діти Воронових живуть окремо: донька і два сини. Один із них служить у ЗСУ. Півторарічного Артемка привіз до батьків старший син: «Нехай у вас поки побуде». Ніхто тоді й подумати не міг, що вони бачилися востаннє.
Односельці згуртувались довкола біди. Допомагають щодо похорону, втішають старших дітей, тужать разом. Байдужих у селі немає. Для українців не буває чужого горя, бо ми – люди, на відміну від почвар із болота.
