Стереотипи про суто жіноче хобі хвацько ламає цей усміхнений, позитивний чоловік, мешканець Радушного Геннадій Фалков. Більше 15 років Геннадій Рувимович захоплюється вишивкою і віддається цій справі усіма порухами серця.
«Починалося усе в 1985-му на Львівщині. Була зима, сидимо в хаті, всі в родині щось вишивають. Кажу, навчіть і мене вишивати. Вони посміялися, де ж ти будеш вишивати? Я кажу: ви навчіть і покажіть мені щось трохи, і я згодом буду вишивати краще за вас. Ось так, побився об заклад і зробив. Активно цим займаюся десь років 15 – вишиваю рушники, сорочки, сукні», — охоче ділиться пан Геннадій.
Тільки торік чоловік, нарешті, наважився показати свої витвори співвітчизникам. Спочатку, каже, стидався, що скажуть люди. А потім дізнався, що дуже багато чоловіків, як і він, вишивають і плетуть.
«Надійшло запрошення з Києва. Кажу, ну давайте спробуємо. За участь пропонували ще й невеликі гроші. Минув час, я дивлюся – завоював Гран-прі у всеукраїнському конкурсі. Я тоді навіть не знав, що таке гран-прі, перепитував у родичів. Потім був другий конкурс. Торік мої роботи взяли три Гран-прі у трьох конкурсах», — тішиться досягненнями вишивальник.
Це рукомесло для чоловіка – і втіха, і хобі, і навіть «хвороба». Каже: «захворів» цією справою, почав цікавитись іншими роботами майстрів. У своїх роботах Геннадій Рувимович не дотримується традиційних методик вишивки, йому більше до душі творчі експерименти, створення власного стилю.
Гарним тандемом стали Геннадій із дружиною Валентиною. Вона кроїть і шиє одяг, а чоловік його вишиває. Використовують різну тканину, поєднують різноманітні кольори й візерунки. Пані Валентина пишається речами, вишитими чоловіком, показує їх сусідам та знайомим. Оздоблені барвисті сорочки носять і онучки обдарованого подружжя. А найважче пану Геннадію вдаються рушники.
«Рушник вишиваю до пів року. Отакий гарний цупкий рушник найважче вишивати, дотримуватись схеми. А вже сорочки – простіше. Все залежить від зашивки і кількості кольорів ниток. Барви я люблю яскраві, бо хочеться чогось позитивного. Жінка мене підтримує, вона закрійник, спочатку кроїть, а потім я вишиваю частинами. Ми доповнюємо одне одного, але, буває, що й сваримося на творчому ґрунті: вона так бачить, а я по-іншому. В конфлікті народжується істина».
У своєму рукомеслі вишивальник прагне розвитку й опанування інших технік. Хоче спробувати вишивати білим по білому.
«Так, є дуже важка техніка. Є стіжки інші. Хотілося б і там спробувати. Багато чого хочеться, але вже вік заважає, зір вже не такий гострий. Хотілося б, щоб трішки помолодшав. Раніше вишивання в нашій області не так було розвинуте. А зараз такий бум пішов на українські вишивки, твори. На заході України завжди жінки вишивали, там ці традиції зберігали, дівчата обов’язково собі рушники на весілля дбали. А в нас і ниток не було де взяти», — згадує майстер.
За 15 років захоплення він вишив уже чимало речей, дарував їх дітям та онукам. Хоча й не так багато, як хотілось, бо на кожний витвір витрачає чимало сил і часу. Наших журналістів пані Геннадій гостинно зустрів у вишитій сорочці, яку жартома називає «ковідка». Оздоблював її, коли сидів на карантині. Часу було багато, ходити нікуди не можна було. Орнаменти на ній незвичні – фантазія автора.
Знаходить час радушнянець і для волонтерства: допомагає робити для хлопців окопні свічки, і утеплювачі для сидіння, пече булочки та пиріжки, які відправляють нашим захисникам.
«Та не те, щоб я був серйозний волонтер, але щось помічне для хлопців можу зробити, щоб на пенсії не скучати. Якщо буду сидіти і сумувати, то це жах. До речі, вишивання дуже заспокоює. Найкращий психолог — це вишивка, плетіння чи в’язання. Тут увага потрібна, бо десь не той хрестик – і весь орнамент зіпсований».
