«Їх троє — а я один». Командир відділення першого механізованого батальйону 60-ї ОМБр два місяці наодинці утримав позиції. Це не сюжет кіно, а реальність українського воїна з позивним Гера.
«Сумнівів, що хтось із них вистрелить не було ніяких. Або ти, або — тебе», — згадує він момент близького бою.
У ті дні Віталій втратив відчуття часу: годинник залишився на хаті, а про Новий рік дізнався лише з повідомлення по рації.
«Мені сказали з Новим роком, от тоді я дізнався що вже 1 січня».
Попри холод і небезпеку, Гера мріяв про прості речі.
«Найбільше — про млинці з сирковою масою з ізюмом або курагою, гарячий чай і шоколадку. Ось так лежав і думав про це».
Найбільша мрія, яка допомагала триматись весь цей час — мирне життя.
«Коли закінчиться ця війна, ми поїдемо на море, візьмемо по пляшечці Мохіто, сядемо на пляжі та будемо годувати чайок», — задумливо каже чоловік.
Віталій нервово палить. Найважче, каже, коли потрапляєш з тих обставин до зони комфорту – тебе трусить і тіліпає. Перший дзвінок батькові.
«Ну ти ж по-чоловічому хвилювався? Все добре. Люблю, цілую, ваш Віталік».
«Гера» вистояв там, де інші могли б здатися. Його історія —доказ того, що українська піхота тримає не лише позиції, а й майбутнє країни.
Його подвиг вписався у частину великої історії 60-ї окремої механізованої Інгулецької бригади, яка з перших днів вторгнення стала бойовою одиницею і пройшла найгарячіші напрямки.
