…П’ятий рік в Україні триває кривава війна, розв’язана путінським терористичним режимом проти нашої держави, щодня збираючи жахливу данину. Вона вимірюється не лише страшними цифрами вбитих і поранених в офіційних зведеннях і кілометрами окупованих територій. Вона залишає глибокі шрами на долях людей, які змушені кидати власні домівки й роботу, рідні міста та села, звичний і зручний життєвий устрій.
У липні 2026 року в Музеї історії міста Кам’янське стартував масштабний соціально-мистецький проєкт «Музей покинутих міст», який має на меті перетворити біль утрат на спільний культурний маніфест, який сприятиме психологічному відновленню людей та зміцненню соціальної єдності суспільства. Ініціатива втілюється у життя Громадською організацією «Кам’янське. Історичний простір «Коло Мамая» у тісній співпраці з Музеєм історії міста Кам’янського, за фінансової підтримки Українського культурного фонду (УКФ) у рамках конкурсної програми «Культура. Регіони».
Проєкт є водночас мультимедійною виставкою та духовним рефлексивним простором. Його фокус – міста, зруйновані або окуповані внаслідок російської агресії, та їх мешканці – внутрішньо переміщенні особи. Необхідно зазначити, що у Кам’янському на сьогоднішній день мешкає понад 35 тисяч представників цієї категорії, що визначило головну наразі місію музею – слугувати своєрідним ментальним притулком для вимушених переселенців із тимчасово окупованих міст – Донецька, Маріуполя, Лисичанська, Рубіжного, Авдіївки, Бахмута, Каховки, Соледара, Волновахи, Покровська та інших населених пунктів. «Музей покинутих міст» стане цифровим домом, що рятує від забуття, допомагаючи новим містянам відчути зв’язок із культурним середовищем рідних місць, а місцевій громаді – краще зрозуміти пережиту ними трагедію та їхні потреби.
Авторка концепції та кураторка проєкту, кандидатка історичних наук, директорка Музею історії Кам’янського Наталія Буланова наголошує, що одним із найважливіших напрямів багатогранної роботи, що ведеться в рамках проєкту «Музей покинутих міст» – є збирання свідчень реальних людей, чий дім залишився у спогадах або за лінією фронту. Адже ці історії, що несуть у собі зліпок драматичної епохи, випробування якою випало на долю нинішнього покоління українців, – мають окрему самостійну цінність для дослідників, яка лише зростатиме з плином часу.
Одним із таких унікальних наративів є історія жительки Маріуполя Зугайрат Новікової, записана з її слів кураторкою проєкту Наталією Булановою. Це хроніка виживання, ризикованого порятунку рідних та побудови нового життя після втрати дому. Її можна поділити на кілька етапів. Перший – життя під облогою в Маріуполі (лютий-березень 2022 р.). Будинок Зугайрат знаходився біля комбінату «Азовсталь», що став символом українського спротиву окупантам і епіцентром запеклих боїв, що точились майже чотири місяці. «Мій будинок стояв за 800 метрів від «Азовсталі», тобто все, що туди кидалось, все летіло до нас. Будинок просто підстрибував, і пилюка йшла така, що ми взагалі не прибирали в квартирі», – говорить жінка.
Після невдалої спроби організованої евакуації у перші дні повномасштабної війни, родина виживала без світла, води, тепла, продуктів, під постійними обстрілами й бомбардуванням. Зугайрат готувала їжу на вогнищі на вулиці, допомагала хворій сусідці та підтримувала 16-річну доньку, яка через постійний стрес, переживала тяжку психологічну кризу.
Коли потужні прильоти почали лягати все ближче до будинку – від них бетон, за її словами хитався, «мов конструктор Лего», а єдина доступна вода була в іржавих трубах опалення, Зугайрат зрозуміла: залишатись далі – смертельно небезпечно. Далі були гарячкові збори й практично безнадійні – через закриті автомагазини й техстанції, – спроби полагодити сімейний автомобіль, що вперто не хотів заводитись. Завдяки друзям старе залізо з горем пополам вдалося запустити. Але глушити двигун їй не радили – наступного разу дива могло не статися.
І нарешті, смертельно небезпечний виїзд 1 квітня 2022 р. Долаючи панічні атаки, об’їжджаючи завали й російську бронетехніку, що будь-якої миті могла гахнути по автівці, З. Новікова вивезла доньку й сусідку до селища Мелекіне, де було відносно тихо. Відразу знову поїхала до небезпечного Маріуполя, крізь вуличні бої, автоматні черги й танки – за чоловіком та сусідами.
Приєднавшись до колони таких же біженців, через Бердянськ і десятки блокпостів доїхали до Запоріжжя. «І коли хлопці вперше сказали: «Вітаю!», я аж тоді розплакалася»… – згадує жінка. Кілька місяців прожили в Києві, після посилення бомбардувань столиці, Зугайрат разом із донькою та матір’ю виїхала до Австрії. Там скінчила бухгалтерські курси, але поки працює в будинку для літніх людей, вдосконалюючи німецьку мову.
Крім того, в минулому році Зугайрат Новікова дистанційно закінчила Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури в Києві, отримала освітній рівень бакалавра за спеціальністю «Графіка, оформлення та ілюстрація книги». Мистецтво стало для неї ефективним засобом лікування власного посттравматичного синдрому.
Основний меседж історії Зугайрат Новікової – це абсолютна пріоритетність збереження життя й психіки своєї дитини, збереження власної гідності перед навалою ворога та непохитне моральне відторгнення окупації. Найбільшим страхом і водночас головною рушійною силою для Зугайрат є захист юної доньки Каті. Усі ризиковані рішення – від пошуку ліків і запчастин під вибухами, до виїзду на несправному авто крізь ворожі блокпости – ухвалювалися заради порятунку дитини.
При цьому мужня жінка демонструє глибокий внутрішній спротив окупантам. Вона відчуває до них фізичну й моральну відразу і принципово відмовляється підкорятися їхній вимозі «посміхатися» чи проходити принизливі фільтраційні допити: «Чому я маю комусь доводити, що я жителька цієї країни? Хто ви взагалі такі?»…
Один із найважчих для неї досвідів війни – це відчуття повної відрізаності від світу, інформаційного вакууму та невизначеності («ти глухий до світу, і світ до тебе глухий»), коли людина опиняється віч-на-віч із смертельними загрозами без жодної підтримки і орієнтирів. Тому обмін інформацією, крихти якої вдавалось зібрати за відсутності зв’язку й інтернету, був таким же важливим фактором взаємної підтримки й виживання людей, як і спільне приготування їжі та облаштування сховищ, допомога хворим і немічним тощо. На тлі голоду, холоду та руйнувань виживанню сприяла солідарність між сусідами й навіть абсолютно незнайомими людьми.
Спроба заблокувати жахливі спогади є природним захистом психіки, однак розповідь про пережитий досвід стає необхідною терапією та збереженням правди про злочини проти цивільних. На виставці «Музей покинутих міст» Зугайрат Новікова представила графічний триптих, що зображує безтурботний відпочинок на узбережжі і чайок над водою. Панораму розтинають яскраві помаранчевіі лінії «розламів», які символізують травму війни та розкол життя на «до» і «після». Робота показує, як безцінні спогади про рідне маріупольське море збираються заново з розбитих шматочків пам’яті.
Тож участь у проєкті «Музей покинутих міст» є для Зугайрат Новікової і сотень інших людей з обпаленою війною долею – таким же фактором взаємної підтримки й солідарності, як і попередній досвід виживання в екстремальних реаліях воєнного повсякдення.
Мистецький проєкт стартував 28 вересня. Виставку можна відвідати безкоштовно до 24 жовтня 2026 р.
