14 грудня – день, коли в Україні вшановують героїчний подвиг учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС
Це день безстрашних та самовідданих людей, які у 1986 році не шкодуючи життя і здоров’я, рятували людство
від найбільшої техногенної катастрофи.
Серед ветеранів військової частини 3024 Павлограда, тоді ще Внутрішніх військ, також є учасники та свідки боротьби з атомним лихом.
Про це повідомляється на сторінці військової частини у Facebook.
Анатолій Гулак, 37 років тому, зі своєю групою виїхав у Чорнобиль.
Все життя він прожив у Павлограді, працював на Павлоградському хімічному заводі, а згодом проходив службу у військовій частині 3024.
«Мій військовий шлях почався у 1968 році, коли у 19 років мене призвали на строкову службу. Проходив її на далекому сході. Після закінчення строкової служби пару років працював на хімзаводі, а у 1973 повернувся в армію. У 1980 році за рекомендацією військової частини мене направили до Орджонікідзевського вищого військового командного училища, де я отримав офіцерське звання. Починав з командира взводу, а згодом начальник клубу. Про Чорнобильську трагедію я дізнався від командира полку. Як зараз пам’ятаю, він мене викликає та каже: «О 15:00 в тебе виїзд у Чорнобиль з групою.
В мене було всього дві години на збори. Я тільки встиг збігати додому попрощатися з дружиною, взяти тривожну валізку та групою о 15:00 ми вирушили. На наступний день ми вже були у Києві», — ділиться спогадами Анатолій Васильович.
У Чорнобиль Анатолій приїхав 25 червня і був там по 1 серпня. Їхня група жила у таборі «Сонячний», який знаходився за 20 кілометрів від станції.
— Перше, що ми побачили по приїзду — звичайний сонячний літній день, виходиш на вулицю — квіти цвітуть, дерева зелені, але сам присмак у роті нагадував про те, що відбувається. Особливо біля станції, коли ми заступали на пости, кожен з нас відчував цей яскраво виражений присмак металу. А ще рудий ліс… вічно зелена сосна була яскраво рудою….Поблизу станції був великий гарний сосновий ліс, який отримав першу радіоактивну хмару після вибуху. Та сила радіації просто випалила всю зелень у лісі. Сама дорога до Прип’яті, як раз і йшла через цей ліс. І коли ми проїжджали його, водії БТРів натискали педаль до упору і намагалися як найшвидше його перетнути. Адже в машині також був прилад дозконтролю, який на цій ділянці дороги просто зашкалював.
Наша група займалась забезпеченням охорони та пропускним режимом на станції. Велика кількість корпусів, блоків, людей, за всім цим стояли наші бійці на постах, які перевіряли пропуски та дивилися чи є право проходу на ту, чи іншу ділянку станції.
Безпосередньо я займався організацією служби, веденням документації, слідкував, щоб не допускали порушення пропускного режиму та маючи пристрій ДП5А, вимірював рівень радіоактивності на різних ділянках станції та рівень опромінення військових.
Найбільше, що запам’яталось мені перебуваючи там, це кінопокази, які були в нас кожні вихідні. В один з вечорів нам показували документальний фільм про місто Прип’ять до аварії, який був знятий літом. На тих кадрах у фільмі були усміхнені жителі, зелені парки, вулички якими гуляли сім’ї. Як то кажуть, життя вирує! Але всі, хто в той вечір дивився цей фільм, розуміли, що ці мешканці ніколи не повернуться додому. Це все в минулому. Таке неможливо забути.
Це можна зрівняти з нашим сьогоденням. Розбиті будинки, міста… це викликає в мене те саме почуття, що і в 1986 році.
Так склалась доля, що у 2015 році син Анатолія також виїздив у Чорнобиль та брав участь у будівництві ізоляційної аркової споруди над зруйнованим четвертим енергоблоком. А з початком повномасштабного вторгнення його син боронить нашу державу в лавах Національної гвардії України.
— А ще, я ніколи не забуду коли з 4 на 5 липня я заступив зі своєю командою бійців на службу. А саме 5 числа в мене день народження, і ось я сиджу один у бункері й така туга найшла, хотілось почути голос дружини, дітей. А в бункері був телефон, який на пряму зв’язувався з АТС станції. І ось 2-га година ночі, я дзвоню туди та кажу дівчатам, що дуже хочеться подзвонити додому, а вони аж розгубились, адже можуть зв’язати тільки з телефонами на самій станції. І тут мені кажуть, що можуть зв’язати мене з АТС міста Чорнобиль, можливо там зможуть допомогти. Зв’язавшись з ними вони сказали, що можуть подзвонити тільки на київську АТС, далі Дніпровська АТС. І ось вже Павлоградська телефонна станція набирає номер телефону в моїй квартирі…
Я чую гудки… і це відчуття не зрівняти ні з чим, коли тобі так не вистачає родини, почути рідні голоси хоча б на п’ять хвилин. Я по цей день вдячний ланцюжку цих телефоністок, які дали мені можливість з бункера подзвонити у Павлоград до сім’ї, — ділиться спогадами Анатолій Васильович.
Після повернення з Чорнобилю він продовжив службу у військовій частині 3024, а після виходу на пенсію, 18 років присвятив себе викладанню «Цивільного захисту» у школі, передаючи свій досвід та знання новому поколінню.
