Як природа, підтримка однодумців і робота з психологинею допомогли відновити внутрішню рівновагу та знайти сили рухатися далі
Я живу й працюю на Дніпропетровщині — у прифронтовому регіоні, де війна давно стала частиною повсякденності. Повітряні тривоги, обстріли, трагічні новини, людський біль та історії втрат — усе це щодня проходить крізь нас, журналістів. Ми розповідаємо про події, намагаємося оперативно донести до людей важливу інформацію, спілкуємося з тими, хто пережив страшні випробування. І часто забуваємо про власний емоційний стан.
З часом постійне напруження накопичується. Я почала відчувати виснаження, брак сил та емоційний спад. Здавалося, що ресурс, який допомагав триматися й працювати попри обставини, поступово вичерпується. Мій стан був близьким до депресивного. Саме в цей момент я отримала запрошення взяти участь у програмі психологічної відновлюваності для медіа, організованій Харківським пресклубом.
Це запрошення виявилося дуже вчасним. А сам ретрит перевершив мої очікування.
Місце, де можна нарешті видихнути
Захід проходив на базі садиби «Підкова» в селі Пістинь на Івано-Франківщині. На мою думку, місце для проведення ретриту обрали надзвичайно вдало.
Гори, річка, свіже повітря, мальовничі краєвиди й тиша, якої так бракує в прифронтовому регіоні.
Я зрозуміла, наскільки сильно потребувала саме цього — можливості побути в просторі, де ніщо не вимагає від тебе постійної зібраності.
Інструменти, які допомагають подбати про себе
Важливою складовою ретриту стали заняття з досвідченою психологинею Людмилою. Вона змогла відчути нашу групу, зрозуміти, у якому стані перебувають учасники, і запропонувати саме ті знання та практики, які були нам потрібні.
Це був не просто відпочинок серед природи. Ми вчилися краще розуміти власні емоції, розпізнавати ознаки виснаження та знаходити способи підтримувати себе в умовах тривалого стресу.
Для мене особливо цінним стало усвідомлення: турбота про себе — це не слабкість, не егоїзм і не розкіш, яку можна дозволити лише тоді, коли виконані всі робочі завдання. Це необхідна умова, щоб мати сили працювати далі.
Адже повернення до звичного життя не означає, що стреси зникнуть. Але тепер у мене є більше розуміння того, як реагувати на них і як вчасно подбати про власний стан.
Гори, гончарство та нові враження
Не менш важливою частиною ретриту стали спільні поїздки, екскурсії та активності. Ми відвідали резиденцію Святого Миколая, побували в музеї кераміки, долучилися до майстер-класу з гончарства, познайомилися з традиціями краю та навіть спробували пограти на трембіті.
Були й походи в гори. Особливо запам’яталося сходження на полонину Росохата. Чудові краєвиди, велич гір і відчуття простору справляли неймовірне враження.
Це були не просто туристичні розваги. Кожна така активність давала можливість перемкнути увагу, відчути радість від нових вражень, відкрити в собі цікавість до світу. А ще — повернути собі відчуття, що життя складається не лише з тривог, важких новин і постійної боротьби.
Окремо хочеться згадати дружнє спілкування. Люди, які працюють у медіа, часто мають схожий досвід і добре розуміють одне одного без зайвих пояснень. Ми могли говорити, ділитися переживаннями, підтримувати одне одного й просто бути разом.
У такому середовищі особливо відчуваєш, що ти не сам на сам зі своїми труднощами.
Що я привезла із собою додому
Я їхала на відновлення, але повернулася з набагато більшим, ніж очікувала: новими знаннями, практичними інструментами, яскравими враженнями та внутрішнім спокоєм, якого мені так бракувало.
Я не можу сказати, що після кількох днів відпочинку всі проблеми зникли. Я повернулася до свого звичного життя, до роботи й реалій прифронтового регіону. Але повернулася в іншому стані — з відчуттям, що відновити сили можливо, що про себе потрібно дбати й що навіть у складних обставинах можна знаходити точки опори.
Чому такі програми важливі для журналістів
Для журналістів, які працюють під час війни, психологічне відновлення — не другорядне питання. Ми маємо залишатися уважними, зосередженими, відповідальними, працювати з інформацією та людськими історіями навіть тоді, коли самі переживаємо стрес.
Але журналісти теж люди. Ми також втомлюємося, тривожимося, переживаємо втрати й потребуємо підтримки. Якщо постійно віддавати сили роботі, не відновлюючи власний ресурс, рано чи пізно організм починає сигналізувати про виснаження.
Саме тому програма психологічної відновлюваності для медіа, організована Харківським пресклубом, стала для мене не просто можливістю відпочити, а важливим досвідом турботи про себе.
Судячи з відгуків учасників, цей досвід був надзвичайно цінним і для інших.
Олена Зеленіна журналістка, аналітикиня «Громади»
— Журналістська робота сьогодні — це постійне перебування на передовій важкої за змістом інформації, де кожна новина пропускається крізь серце, а кожен біль стає особистим. У такому шаленому ритмі та постійному напруженні дуже легко згоріти, адже інформаційний потік ніколи не зупиняється. Уперше опинилася в Карпатах і зрозуміла, що кращими за гори можуть бути тільки гори, на яких ще не бувала. Оглушлива тиша без звуків сирен — це непередаване відчуття миру та спокою. Спілкування з колегами завдяки об’єднувальним практикам психологині Людмили Калин дає відчуття, що ми знайомі «тисячу років». Зникають страхи й тривоги, додається оптимізму. Саме тому психологічне розвантаження — це не просто примха чи приємний бонус, а життєва необхідність, яка допомагає зберегти внутрішню рівновагу, не втратити чутливість до чужого болю і водночас захистити власну психіку від вигорання.
Ми поверталися додому з вдячністю, новими силами та відчуттям, що ці дні подарували нам значно більше, ніж просто зміну обстановки.
Я щиро вдячна Харківському пресклубу за можливість стати учасницею цієї програми, психологині Людмилі — за чуйність і професійну підтримку, а всім учасникам — за атмосферу довіри, тепла й взаєморозуміння.
Із собою я привезла не лише спогади про гори, річку та полонину Росохата.
А ще я привезла відчуття внутрішнього спокою, яке хочеться зберегти якомога довше та важливе нагадування: щоб мати сили розповідати історії інших, потрібно не забувати про власну історію, власні почуття й власне право на відновлення.
Тетяна Верба
