Серед 75 звільнених із російського полону бранців повертаються додому й двоє криворізьких захисників – нацгвардійці частини 3011 Артем Заїка та Василь Параніч. Наші земляки мужньо боронили Маріуполь, трималися у підземеллях «Азовсталі» і за наказом вищого командування здалися в полон росіянам.
Відтоді їхні рідні регулярно й наполегливо переймалися визволенням хлопців, контактували з Координаційним штабом, МО, відповідальними владними структурами, виходили на мітинги та акції. Врешті, за сприяння іноземних партнерів, ще двох криворізьких полонених вдалося повернути на рідну землю.
«Один із наших військових — лейтенант, другий — солдат. Обидва — молоді хлопці по 30 років. І на Василя, і на Артема дуже чекали рідні», — розповіла нам Оксана Латанська, голова ГО «Сталева гвардія КР», яка опікується звільненими з полону військовими та родичами полонених і загиблих у полоні.
Поки Артем Заїка був у полоні, у нього народився синочок. Він уперше зміг його побачити й притиснути до грудей лише наступного дня після обміну. Рідні не тямилися від щастя. На Василя Параніча теж нетерпляче чекали батьки, дружина, син і донечка.
«Раділа вся наша спільнота, всі звільнені бранці, бо це свято для нас усіх, — каже пані Оксана. — Ми усвідомлюємо, в якому психоемоційному стані перебувають хлопці, коли вже немає загрози їхньому життю і можна перевести подих. В їхній крові зараз – коктейль із адреналіну, дофаміну й серотоніну, бо раніше організм був мобілізований на виживання. Коли ж люди після знущань у катівнях потрапляють додому в Україну, відбувається вибух радощів і щастя. І має пройти час, щоб людина повернулася в емоційно стабільну площину, на мирні рейки і почала спокійно говорити».
Поки що звільнені військові перебувають не в Кривому Розі. Їм надають необхідну медичну та психологічну допомогу. А потім колишні бранці починають «працювати» – протягом багатьох годин і днів згадувати і надавати відповідним службам усю інформацію, яка їм відома. Це триває не один тиждень.
«Хлопцям важко, це травматично, але необхідно. І вони це усвідомлюють. Де зараз перебувають звільнені, нам не відомо, і ми про це публічно не говоримо, тому що ворог підступний, моніторить мережі і використовує все прости нас. До Артема їздила мама, показувала відео з наших акцій. Він був вражений, що рідні про них не забули, боролися і продовжують це робити. Бо їм у російських в’язницях говорили, що України вже не існує, що Кривий Ріг давно захоплений», — ділиться досвідом пані Оксана.
Перше питання, яке ставлять визволені бранці: «А Київ наш?» «А Кривий Ріг наш?» І розпитують, чи живі їхні рідні, бо задля розваги й психологічного тиску кати брешуть полоненим, що їхні батьки чи діти загинули.
«Але наші хлопці не піддаються. І ми маємо бути гідними їх», — упевнена Оксана Латанська.
Не мовчіть, полон вбиває! – боротьба за наших синів, батьків і братів триває…
