До останнього подиху. На фасаді 70-ї Криворізької гімназії сьогодні відкрили меморіальні дошки військовим Миколі Мантуленку та Сергію Дячуку.
З мармурового фото променисто дивиться на рідних і друзів надзвичайно вродливий чоловік. До свого золотого ювілею Сергій Мантуленко не дожив 3 роки. 18 квітня цього року йому б виповнилось 50.
«Нас часто запитують, чи він насправді такий був гарний? Насправді. Жартуючи, сам себе називав Аполлоном, але якою гарною в нього була душа», — ділиться спогадами дружина військового Світлана.
Військовий шлях Миколи розпочався ще у 2014 році, попри те, що ніколи не брав до рук зброю, навіть в армії не служив.
«Він завжди був сміливим. Ще підлітком врятував маленького хлопчика, який ледь не потонув. Той вже дорослим прийшов до нас у гості і щиро дякував. Вдруге Микола врятував дитину, коли та пішла під кригу. Прийшов мій чоловік додому увесь мокрий, обурювався, що малюки без нагляду батьків на річці ковзалися. Ніколи не міг пройти повз чужої біди», — розповідає Світлана.
Чоловік завжди був щирим, відкритим, життєрадісним, понад усе любив життя і природу – в усіх її проявах.
«Дуже любив рибалку, купа нагород залишилась від усіляких конкурсів. Друзі жартували, що наш Коля де завгодно піймає».
Як атовець Микола пішов до військкомату у перший же день повномасштабного вторгнення.
«Я кажу, Коля, почекай, може все припиниться. А він навіть обговорювати це не схотів. 24 лютого його і забрали. Але воював недовго. Луганщина, дуже складні умови, у них не було зброї. Пам‘ятаю передостанній дзвінок, коли він сказав: «Тут все навколо горить, вся земля, тут страшно». Це якраз було під Попасною, коли її засипали фосфором, а хлопцям не було чим відбиватися. Вони загинули від удару гранатомету», — тихо каже дружина.
Сергій Дячук понад усе любив квіти, тому і позивний взяв собі «Тюльпан». Його шукали 5 днів, аж поки не наштовхнулись на вже мертвого. Загинув разом із побратимом. Востаннє син подзвонив матері 23 травня, перепросив, що 6 днів не виходитиме на зв‘язок, бо – на завданні.
«Ми так сподівалися, що все буде добре, але не судилося…Тепер буду приносити йому на цвинтар тюльпани і могилу ними засаджу», — не може стримати сліз Наталія Олександрівна.
Сергій загинув на Харківщині, під Вовчанськом. Повоювати встиг 9 місяців – в 13-ій бригаді оперативного призначення Нацгвардія «Хартія». Завдання були надскладні й важкі. Про них волів не розповідати. Але за уривками розмов рідні здогадувались. У військкоматі йому довго відмовляли – через хворе серце, але чоловіка це не зупинило.
«І я його відмовляла, а він мені: «Мамо, ти бачиш, що вони, росіяни, роблять. Як увійдуть, що буде? У мене донька, племінниця, сестра, ти». Щойно мені подзвонили з Києва, сказали, що моєму синові готується якась нагорода – посмертно», — гірко каже жінка.
Невблаганна війна осиротила дітей Миколи Мантуленка та Сергія Дячука, залишила пекучі рани в серцях їхніх рідних. І звикнути до цього неможливо.
Світла пам‘ять воїнам, які віддали свої життя за наше вільне, мирне і щасливе майбуття.
Вічна їм шана…
