Віддали свою молодість і життя. У Криворізькій гімназії №72 сьогодні відкрили 4 меморіальні дошки.
Олександр Білий, Владислав Сипко, Вадим Гришин та Владислав Велесик. Всіх цих хлопців поєднує одне – вони загинули, захищаючи свою Батьківщину.
Вадима Гришина виховували дідусь із бабусею. Згорьовані і зігнені від горя вони стоять сьогодні перед мармуровою світлиною свого онука.
«До війни Вадик працював на КЗРК, служив у Маріуполі, звідкіля прийшов учасником бойових дій. Через це його і призвали у перший день війни. 25 лютого, якраз у свій день народження, він попрощався з дружиною, синами і пішов…», — згадують рідні люди.
Захищав Кривий Ріг, гнав росіян від Баштанки, потім був Херсонський напрямок.
«Там був дуже важкий бій, артобстріл і поранення в голову. Хлопці надали йому всю можливу допомогу. До дружини онука потім медбрат приїздив, казав: «Я думав, що Вадик Гришин буде жити», — важко розповідають Сергій І Ірина Аврамчуки.
За пів години за загибелі 1 травня 2022 року Вадим встиг набрати бабуся, яка гірко плакала у трубку.
«Його останні слова: «Бабусю, не плач. Все буде добре з Україно, з родиною і з тобою. Я вас тут захищаю». А через пів години бій і його не стало. Нам так боляче, так серце болить. Як кажуть, ми вже навчилися кричати без голосу і плакати без сліз», — стиха промовляє пані Ірина.
Владислав Сипко навчався в цій гімназії останній рік. Позитивним і дуже компанійським пам‘ятають його друзі.
«Всі його любили, бо був душею компанії. Де не з‘являвся, відразу було чути гамір і сміх. Моя дитина була завжди радісною. Спілкувалися з ним 24/7. Я з його повідомленнями засинала і прокидалась», — розповідає мама воїна Оксана.
Штурмовик 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» вирвався додому у відпустку. Всього на 10 днів, якраз рік тому.
«Зібрав усіх своїх друзів, так погуляли, як ніколи. Може відчував щось. Казав: «Мамо, мені треба встигнути, мені треба встигнути». Повернувся на фронт, а через три дні звістка – син загинув…», — каже жінка.
Олександр – батько Владислава Велесика. Обидва військові, обидва пішли фронт, але сьогодні син дивиться на батька вже зі світлини на фасаді школи.
«Коли йому дали повістку, він одразу вирішив одружитися. То спочатку справили весілля, а в квітні 2022 його вже мобілізували. Потім – мене. Я був на Донецькому напрямку, син – на Харківському. Навіть спілкувались не часто, не було можливості. То я йому відповів через кілька днів, то він мені. Так і не побачились, не зустрілись», — гірко зітхає батько.
З 2014 року на війні Сашко Білий. Пройшов всі гарячі точки — Піски, Іловайськ, Маріуполь – снайпер.
«А коли почалось повномасштабне вторгнення, скільки він ходив у військкомат, щоб його взяли, бо був списаний через поранення. Казав: «Я не можу бути не затребуваним, я – бойовий офіцер». Потрапив у саме пекло, коли під Зеленодольськом йшли важкі бої і його накрило вогнем з міномету. Відразу смертельне поранення… Ми його не пускали, але син не міг всидіти вдома. Йому було 53 роки», — зі сльозами на очах розповідає літній батько Героя Микола Білий.
Для рідних цих хлопців із їхньою загибеллю світ став темнішим, а серце – вирваним. Як сказала мама одного із увічнених захисників: «Нехай наші діти будуть прикладом для майбутніх поколінь. Щоб росли і знали, за що наші сини віддали свою молодість і життя».
