Мріяв про власну родину і щастя в домі. У 28-ій Криворізькій гімназії відкрили дошку пам‘яті свого випускника – гвардійця Вячеслава Дубовенка.
Завжди спокійний і впевнений, Вячеслав мав золоті руки. Йому вдавалося все, за що хлопець не брався. Майже 20 років відпрацював за кордоном. У Кривий Ріг повернувся за новою візою, вже навіть взяв квиток, аж тут війна, — гірко згадує мама Героя Тетяна Макарівна.
«Він сказав: «Мамо, що ж про мене люди скажуть, треба захищати батьківщину, свою родину. 27 жовтня було б рівно два роки, як він взяв до рук зброю. Мій хлопчик загинув 22 червня цього року. Дуже важко це пережити, дуже за ним сумуємо і шкодуємо», — тихо говорить згорьована жінка.
Пам‘ять матері повертається до пророчого моменту в житті сина.
«Був випускний вечір. Вчителька початкових класів запрошувала своїх учнів і роздавала їхні долі – зірочки. Коли Славік піднявся на сцену, вона сказала : «А ти будеш таким фахівцем, що про тебе дізнаються навіть за кордоном». З 18 років його запросили за кордон, як фахівця, і рівно стільки часу він там відпрацював. Потім війна і фронт…» — розповідає Тетяна Макарівна.
Надзвичайно чуйною, безвідмовною людиною пам‘ятає Вячеслава дружина його рідного брата – Олеся. Родина до цих пір не може оговтатися від важкої втрати.
«Здавалось, він взагалі нічого не боявся. Це була сильна і позитивна особистість. На війну пішов у жовтні 2022 року, загинув на Луганщині. До сих пір не можу повірити, що його вже немає… Пам‘ятаю той день, коли ми з ним востаннє спілкувалися. Був дуже спокійний, впевнено сказав, що все буде добре. Слава був гранатометником, його скосили ворожі уламки, загинув відразу. Хлопці намагалися зробити все, що могли.. Йому було 36 років…», — каже пані Олеся.
«Ось ця меморіальна дошка — нагадування усім про те, якою ціною здобувається перемога, виборюється життя і майбутнє», — гірко каже класна керівниця Вячеслава Олена Милостива.
«Слава завжди прагнув бути поряд із колективом, завжди уболівав за спільну справу, допомагав, підтримував. Це була щира, відкрита дитина, завжди відверто казав, що думав, про вчинки своїх однокласників, друзів. Мав добре почуття гумору і вмів приємно дивувати. Коли дізналися, що Слава загинув, не вірилося. Було і боляче і прикро. Прикро, що війна забирає наших дітей. Прикро, що забирається життя нашої надії», — каже вчителька.
Євгенія – дружина ще одного рідного брата Воїна. З болем каже, що ця рана ніколи не загоїться.
«Це людина з великої літери. Він завжди залишиться в наших серцях, як добрий, чуйний, готовий прийти на допомогу. Іншого такого на світі немає. Війна забирає кращих, але змиритися з цим не має сил», — ковтає сльози жінка.
В 28-ій гімназії Вячеслав вчився з 1-го по 11-й класи. Її коридори досі пам‘ятають швидкі кроки хлопця, який не вагаючись пожертвував собою, аби у шкільні вікна зазирало лише мирне сонце.
