Відвага — це життя. У 103-ій гімназії сьогодні відкрили меморіальні дошки на честь двох героїчних випускників.
Одним з перших жахіття війни побачив Олег Павлик. Як патріот, він свідомо обрав шлях воїна.
«Коли росія напала на Харків, в Олега там навчався син — студент Політеху, — згадує теща Світлана Валентинівна. — Він відразу туди поїхав, побачив трупи, понівечені автівки. Це і стало його мотивацією. Маючи високу посаду, бронь, він вимагав від воєнкому, щоб його взяли до ЗСУ. 9 разів йому відмовляли, але він свого домігся. Був командиром взводу гранатометників. Через чотири дні після свого народження загинув у в Бахмуті на самому важкому напрямку».
Олег був талановитим і справедливим. За мудрість та професіоналізм його дуже поважали колеги. Обіймав посаду заступника начальника цеху мереж та підстанцій на «АрселорМіттал Кривий Ріг». У Олега залишилися двоє дорослих синів, які ніяк не можуть прийняту важку втрату. Для них батько був взірцем у всьому.
«Для них це такий біль, вони не можуть про це говорити, згадувати. Вони замкнулись у собі, ще не відійшли», — пояснює Світлана Валентинівна.
Світлана і Олександр Тикви у шлюбі 25 років. Торік у березні щастя родини обірвала звістка про загибель чоловіка на Запорізькому напрямку, біля село Роботине. Без батька залишилися троє дітей.
«На початку війни він був за кордоном — на заробітках. Відразу повернувся і пішов на фронт, — розповідає дружина. — У їхнє авто поцілив дрон, коли вони забирали людей із контрольно-спостережного пункту. Машина відразу повернула на мінне поле, їх там було четверо. Саша безмежно вірив у перемогу та хотів, щоб його діти жили у вільній Україні. Він був гарним чоловіком, батьком, сином», — каже Світлана.
Із цим класом вчителька зарубіжної літератури Тетяна Гончарук пройшла довгий шлях.
«Мене запрошували на весілля, на зустрічі, ми сиділи у кафе – такий дружний випуск був. А тепер, ось бачите, ходжу на поховання, поминальні обіди. Найстрашніше, що може бути у цьому житті для батьків – втратити свою дитину, а для вчителя – ховати своїх учнів», — з болем зізнається пані Тетяна.
Сьогодні на подвір‘ї гімназії – квіти, сльози і світлі спомини про тих, хто більше сюди не повернеться.
