1 листопада виповнилося б 90 років Олександру Зайвому, творчість і постать якого виділяється в українській літературі XX століття самобутністю і неповторністю таланту.
У літературі Олександр Зайвий дебютував у 1962 році збіркою «Молодик», у самій назві якої читалася «планетарна природа поета». Уже в цій збірочці він проголосив суть свого світорозуміння, в основі якого тонке відчуття своєї єдності з навколишнім світом, навіть якоїсь розчиненості в ньому.
Пада небо високе і чисте,
У задумливу тишу ріки.
Осипаються градом іскристим
Червонястих калин пелюстки.
Тихне лоно осик і черешень
З солов’їним весіллям в гаю.
Угорі, мов русалонька чеше
Сонце косу русяву свою.
Я б хотів народитись рікою,
І щоб крізь голубінь, навмання,
Поміж ряскою і осокою
По мені пропливло каченя.
Про це повідомляє науковець Світлана Мартинова.
Особливостями його світосприйняття й світовираження визначається феноменальна сутність таланту Зайвого. Його поетичний образ увібрав у себе весь макрокосм рідної приорільської землі. Саме у віршах, присвячених Приоріллю, найкраще проявилася ота найперша риса поетичного стилю Зайвого – зримість, колористична і музична виразність образу.
Хтось над Могилевом, понад отчим домом,
викував веселку на ковадлі грому.
Весело нам нині. Райдуга барвиста
понад нашим краєм, як вінок, повисла.
Відклубились хмари за яри та лози.
Айстреня сміється і втирає сльози.
Як говорять його колеги – письменники, «якби Олександр Зайвий оспівав у віршах тільки свою приорільські сапу, то і тоді ім’я його закарбувалося б на скрижалях поезії» (Н. Нікуліна). Хоча в розмаїтті його творчості маємо складне і глибоке явище, яке чекає належного осмислення на всеукраїнських теренах.
