Великий життєлюб і жартівник, відчайдух і сміливець – так говорять друзі й знайомі про ветерана війни з Інгулецького ГЗК Сергія Гаркушу. Чоловік має за плечима досвід бойового розвідника, а нині допомагає наново адаптуватися до цивільного життя демобілізованим колегам. Про те, як потрапив на фронт, як навчився бути невидимим для ворога, про бойове братерство, поранення, янголів-охоронців небесних і земних – в історії героя.
Життя Сергія Гаркуші за останні три роки давало такі повороти, що раніше він і нафантазувати собі подібного не міг. На початку 2022-го чоловік працював бригадиром машиністів насосних установок на рудозбагачувальній фабриці Інгулецького ГЗК. На той час вже мав років зо дев’ять стажу роботи на підприємстві. До того чималий час працював будівельником, бо закінчив за фахом маляра-штукатура училище на Інгульці. Хоча народився на півночі росії. Батьки — інгульчани були там на заробітках, а потім повернулися. Коли говорить про це – ніяковіє. Хіба міг хлопцем знати, що воюватиме можливо з тими, з ким ходив колись до школи.
Йти на фронт – рішення остаточне
З трьома товаришами Сергій почав «штурмувати» військкомат вже наступного дня після оголошення повномасштабної війни. Проте людей під установою було стільки, що кадрові військові фізично не могли прийняти і озброїти всіх.
— Воєнком нам з прикрістю говорив: «Хлопці, зброї не вистачає. Можу одному видати бронежилет, другому каску, а третьому автомат – будете воювати як одне ціле». Довелося зачекати і продовжувати роботу на фабриці. Та й матері було спокійніше. Точка неповернення настала тоді, коли ворог обстріляв Інгулець касетними снарядами. Тоді загинуло двоє мирних — дівчинка і жінка – мамина подруга, яка працювала у дитсадку. А тут ще й по телевізору показують, що дівчата воюють на зенітках, на САУшках, медиками… Рішення було прийняте. Я відмовився від броні й знову пішов до війсккомату. Нас повезли на «купівельну». Так ми називали місце, де відбирали для різних видів військ людей. Потрапив я на Львівщину у Старичі. В кишені 500 гривень, на квиток назад, якщо що, грошей би не вистачило. Дивлюсь, спершу відібрали водіїв з катерогоріями B, C, D, потім молодь забрали. Тут я побачив підполковника і вийшов наперед. Поговорили, запевнив, що готовий і на берці 24/7, і бігати у броніку, а як не бігати, то повзти. Посміхнувся той, і щось записав у мій військовий квиток, — згадує Сергій Гаркуша.
Будні розвідника
Новобранець Сергій потрапив до навчального центру бойової розвідки. Півторамісячний вишкіл зробив зі збагачувальника справжнього бійця з унікальними навичками. Окрім загальних теоретичних знань і практичного опанування різних видів зброї, хлопців вчили, як орієнтуватися вночі у лісі по зорям, як читати карти, як непомітно підкрадатися і влаштовувати засідки, як здобувати воду і їжу і, головне, бути людиною-невидимкою.
Першим бойовим напрямком для Сергія Гаркуші була місцевість поблизу Водяного і «дороги життя» на Донеччині. Там він отримав своє перше поранення у праву руку. Їхню групу помітив дрон і скинув гранату. Тоді загинув один побратим. Коли хлопці виносили з позиції його тіло, дрон скинув другу гранату і всі отримали осколкові поранення. Один одному накладали турнікети та намагалися дістатися евакуаційної зони. Аж тут по ним почав бити танк, якраз у ту траншею, де вони були. Стало зрозуміло, що ворог «прошив радєйку» — запеленгував рацію розвідників. Та до еваку вони таки дійшли. Після госпіталю та ротації Сергій потрапляє під Гуляйполе.
— На Запорізькому напрямку ми виконували ряд важливих завдань. Сиділи у «секретах» — це таке потаємне місце де ворог тебе не бачить, а ти усе бачиш і навіть чуєш та передаєш важливу інформацію своїм. Або ж були на «еспешках» — спостережних пунктах. Вони менш засекречені, але незручні для взяття ворогом, бо наші позицї навпроти, — пояснює ветеран-розвідник.
А потім групу перекинули під Бахмут. Якось вони поверталися із бойового завдання і проходили повз позицію наших воїнів. Тут рацією перехопили інформацію, що цю позицію штурмуватимуть росіяни. Хлопців там було всього п’ятеро, а поряд ще трьохсоті, які чекали на евакуацію. Четвірка розвідників приймає рішення лишитися і прийняти бій разом з піхотою. На другій годині бою Сергію знову влучає у праву руку. Наклав турнікет і до зброї. Коли вже евакуювали поранених, вирішили відійти на більш безпечне місце. Тоді крупнокаліберна куля важко травмувала ліву руку. Поранений побратим допоміг накласти турнікет на неї і поповз за підмогою.
— Чесно кажучи, я тоді вже попрощався з життям, поклав каску під голову і чекав, коли втрачу свідомість, бо мені здалося, що побратим слабо наклав турнікет і я стечу кров’ю. Але свідомість не втрачалася. Мій янгол-охоронець захистив мене і я вирішив пробиратися до своїх. Коли підійшов уже з останніх сил до наших, то кричав свій позивниий — «Шут». Мене впізнали і БТРом відправили до медиків, — ділиться Сергій.
Допомога суперлюдей, служба в ТЦК, повернення на ІнГЗК
Ліву руку Сергій втратив. Хірург зі Слав’янська підтвердив, що врятувати її було неможливо. З правої лікарі дістали кулю і залатали. Далі низка шпиталів, лікування у Львові, Трускавці, хоча не такою уявляв собі Сергій поїздку на курорт. Там чоловік познайомився з представниками організації Superhumans, яка займається протезуванням. Заповнив анкету і чекав, коли з’явиться можливість встановити протез. Своїх благодійників воїн згадує з великою вдячністю і розповідає про неймовірно уважне ставлення до нього.
Після реабілітації розвідник відмовився від демобілізації. Він хотів працювати інструктором і ділитися своїм бойовим досвідом. Але потрапив для продовження служби у ТЦК Миколаєва. Пропрацював там чотири місяці й прийняв рішення повертатися до цивільного життя.
На Інгулецькому комбінаті колегу прийняли з радістю. Через важке поранення він не міг більше працювати на фабриці, але йому запропонували підсилити групу, яка займається військовим обліком. Тепер ветеран допомагає таким, як сам, адаптуватися наново до мирного життя, оформити належним чином усі необхідні документи і продовжувати повноцінно жити.
— Сергій, дуже прямолінійний і веселий, — розповідає фахівчиня з військового обліку ІнГЗК Наталя Романова. — За ці пару місяців, що ми працюємо разом, у мене зібрався вже цілий каталог анекдотів. Він дуже підтримує нас. Коли щось не складається по роботі, він завжди допоможе, заспокоїть. А ще Сергій постійно приносить смаколики і турбується, щоб у нас завжди було щось до чаю. Та й хлопці, які повертаються до нас з фронту, дуже йому довіряють. Багато хто знав Сергія і до війни. Вони там своєю мовою розмовляють, швидко розуміються. Сам має великий досвід, добре розбирається у оформленні паперів учасників бойових дій, інвалідів, ветеранів – ось і допомагає колегам.
Вдома у Сергія є надійний тил – батьки і кохана дружина. З такою силою до життя і оптимізмом впевнені, що доля подарує воїну ще багато щасливих років.