Під час зимових свят у Театрі ім. Лесі Українки показали справжній мюзикл «Шоумен», у постановці молодого режисера Артура Прокоп’єва, який з цього сезону офіційно працює в штаті театру. Про свій творчий шлях, та чим йому подобається жанр мюзикла Артур Прокоп’єв розвовів у інтерв’ю нашому виданню.
— Артур, чому свого часу ви вирішили стати саме театральним режисером? Молоді люди, які вирішують реалізуватися у творчому напрямку, обирають зазвичай акторську професію, щоб грати на сцені або у кіно та бути у центрі глядацької уваги. А режисерів, як правило, глядачі не знають. Вони мов би залишаються у тіні й на них не падає світло софітів.
— Якщо чесно, то у дитинстві мені взагалі дуже не подобалось все пов’язане з театром: вистави, різноманітні дитячі свята, новорічні казочки та інші подібні заходи. Та коли вже вчився в університеті, то почав грати у КВК. Я вже навіть не пам’ятаю точно, на кого я там вчився: чи на фінансиста, чи на економіста. Навчання мене не цікавило. Потім я пішов з університету. Батьки мені сказали: «Не хочеш навчатися – йдеш працюєш. Не хочеш працювати – ідеш навчаєшся». Мені потрібно було десь попрацювати пів року до того, як знову кудись вступити. Так у 2008 році доля привела мене до театру імені Саксаганського, де я почав працювати помічником режисера. І для мене це була, як я гадав, тимчасова робота. Але мені там все дуже сподобалось. Мені імпонувало, як там все відбувається, і я мріяв згодом стати актором. Ще мені подобалось спостерігати за роботою режисерів, а їх у нас тоді було багато і вони всі були різні. І це мені було цікаво. Коли потім поїхав до Харкова вступати до університету мистецтв і там мене спитали, на кого я хочу вчитись – на актора чи режисера, я відповів: «Спробуймо на режисера». При тому, що взагалі їхав поступати на актора. Але тоді чомусь вирішив ось так. Просто захотів спробувати. Проте ніколи потім я не жалкував, що зробив такий вибір.
— І після навчання ви повернулися до театру Саксаганського?
— А я з нього і не йшов. Я одночасно навчався і продовжував працювати у театрі.
— А як до вас поставились у театрі, коли вже здобувши освіту, ви почали працювати там як режисер, залишаючись при цьому досить молодою людиною? Чи не відчували якоїсь недовіри та спротиву зі сторони досвідчених акторів?
— Таких ситуацій не було, бо я усіх добре знав. Я поряд з ними зростав як фахівець. От якби я спочатку відучився а потім прийшов до театру, де працюють заслужені та народні артисти, то ймовірно були б складнощі. До того ж в Театрі ім. Саксаганського було дуже багато молоді і перші свої вистави я ставив саме з молодими акторами, зі своїми однолітками. Потім поступово до мене звикли, як до режисера, і я без проблем міг працювати з акторами будь-якого віку.
— Почавши працювати в Кам’янському, у Театрі ім. Лесі Українки, ви одразу «замахнулися» на цілий мюзикл. Чим був обумовлений цей вибір?
— Це сталося якоюсь мірою випадково. Ми мали зробити святковий концерт, проте як нова людина я майже нікого не знав достатньою мірою. Я не знав, хто з акторів що вміє в своїй професії. Як тут все робиться, як будується процес. І зібрати в таких умовах концерт з окремих шматків було б дуже складно. В режисурі є така річ – щасливий випадок. І цей випадок трапився. Я передивлявся у себе у ноутбуці архіви й побачив номер «Шоумен», який ми колись дуже давно робили у театрі ім. Саксаганського. Переглянув цей номер і подумав, а чому б не зробити цілий мюзикл на цю тему. Зізнаюсь, що працювати над ним було досить важко, були певні складнощі, тому що на підготовку залишилось обмаль часу. А ще й актори були дуже зайняті, бо робота над мюзиклом припала на новорічні свята, коли в репертуарі театру багато зимових казок… Проте ми впоралися.
— А чим тематичний святковий концерт, де також є якийсь лінійний сюжет, відрізняється від мюзиклу?
— Драматургією. Концерт – це одне, мюзикл – зовсім інше. У концерті є ведучі, у стосунках яких є якась сюжетна лінія, яка у кращому випадку якось розвивається. Люди читають текст і таким чином анонсують і «запускають» музичні номери. Так, це дійсно можна зробити гарно. Але все одно – це буде концерт. Щодо мюзиклу – то це дуже крутий жанр. Він дуже складний. В ньому не може бути якась одна провідна лінія, на яку можна «нанизати» бусинки та бісеринки, щоб додати йому яскравості. В мюзиклі є конфлікт… Конфлікт між всіма персонажами, які в ньому присутні. Якщо конкретно говорити про мюзикл «Шоумен», то ми встигли розкрити лінію Барнума з його дружиною та його сім’єю і його відносини з фріками, які також стали для нього родиною. Тобто ми бачимо дві родини Барнума: перша – це його дружина і діти, яких він безмежно кохає, і друга родина – це його трупа. Він сам створив цю родину з фріків, людей яких ніхто не розуміє, і дав їм надію. І там ще багато конфліктів; між фріками та людьми, між Барнумом і фріками, між Барнумом і суспільством. Це все дуже складно.
— Цей мюзикл позиціювався у театрі, як історія про мрію, але водночас це історія і про кохання, і історія про дружбу, і історія про вірність та зраду…
— Я б назвав все це одним словом – родина. Бо всі ці стосунки вони є у кожній родині. У кожній родині є якісь конфлікти. Ми кохаємо, сумніваємось, обурюємось, підтримуємо рідних, приймаємо якісь рішення і робимо якісь вчинки. Це життя.
— А ще у цьому мюзиклі є й досить небезпечні та складні трюки. І один з таких трюків, на кільці, виконує ваша дружина, Анастасія Харабуга, яка також грає одну з ролей у «Шоумені». Як зважились наражати її на ризик?
— Я зізнаюсь, що це гімнастичне кільце вона взагалі побачила перший раз у житті під час репетицій. І вперше в житті з ним працювала, бо вона не гімнастка, вона – актриса. Але Настя сама хотіла це зробити. Я собі придумав і уявив як це може бути. Потім питаю її: «Ти хочеш це зробити?» І якби вона не схотіла, ми б цього не робили, бо безперечно ризик там є.
— Але, хочу підкреслити як глядач, що в результаті номер вийшов дуже гарний і елегантний. Він мовби додав «об’єму» всій сцені.
— Так, мені він також дуже подобається. Його поставив Владислав Дубінін і мені здається, що він дуже класно його зробив. Я бачив як вони його репетирували. У нас репетиції мюзиклу продовжувались десь до шостої-сьомої години вечора, а потім я просто сиджу у залі. А Влад Дубінін і Настя Харабуга самостійно працювали до дев’ятої й навіть до десятої години. Я розумію, що нам ще додому далеко добиратись, що світла немає, але вони працюють. Я на це дивлюсь і розумію, що це дійсно класно. Тут ще атмосфера складалася відповідна. Зовсім пустий театр є тільки він, вона, кільце і музика з колонки.
— 11 и 12 лютого у театрі знову покажуть мюзикл «Шоумен» до Дня закоханих. В цій версії мюзиклу Ви щось додасте?
— Так, звичайно. Бо ми багато чого просто не встигли зробити до прем’єри. Ми зараз як раз працюємо над цим і зробимо ще кілька номерів. Ми не перенасичуємо мюзикл номерами, але там є ще куди рухатись. Звісно, що «Шоумен» і зараз це повноцінний продукт, але є речі які ще можна доробити.
— У вас, попри молодий вік, досить велика колекція різних театральних нагород. Вони для вас щось значать?
— Колись, вони дійсно для мене щось значили… На початку моєї діяльності, це був своєрідний стимул в роботі. Наприклад у нас була премія «Браво» і я гадав, що її гідні тільки найкращі актори, найкращі режисери. Щорічно роздавали ці статуетки і я вважав, що було б дуже класно, якби і я отримав таку ж нагороду. Проте минув час, і я зібрав дуже багато подібних статуеток… Але я виріс і зрозумів, що я працюю не за грамоти й нагороди, а тому, що мені це подобається. Мені дуже пощастило в житті, що я займаюсь улюбленою справою. Так, я маю не таку вже й велику зарплату, але я роблю те, що мені хочеться робити. І якщо мене відзначають, це звичайно дуже приємно. Коли у 2019 році я отримав національну премію імені Лесі Українки, мені було дуже приємно. Я відчував, що напевно я дійсно роблю щось правильно… Але все ж-таки, я працюю не заради нагород.
