На противагу більшості з нас він достеменно знає, коли піде на дємбель
У жовтні Якимовичу виповниться 60. Нині він щовечора відмінусовує одиничку від тої кількості днів, які йому лишилося провести в нашому підрозділі. Підозрюю, що рахує й години). Йому шалено кортить повернутися додому. До дружини, дітей і онуків. Нормальне бажання.
Липнева спека дається взнаки немолодому вояці. Якимович витирає спітніле чоло, гладить аккуратно пострижені вуса. Натужно дихає. Ми тиснемо один одному руку.
— Отже, за три місяці й до Львова? – запитую чоловіка.
— Ти мені три місяці не приписуй, бо матюкатимуся, — гиркає басом Моряк, і я шкодую про свою необачність. Утім, гиркає він жартома. – До мого дємбеля 85 днів! Ніяких не три місяці!
— Гаразд. Не подумав) І хто ж там удома на вас чекає?
Cержантська фізіономія Моряка враз м’якшає:
— Кобіта моя. Донька й син. Марк – онук. Євонька — моя онучка. Вона найдужче мене чекає. Дитині дев’ять років, тож хизується, що вже доросла).
Щодо позивного «Моряк». Його Якимович узяв собі цілком резонно. Каже, в юності служив на флоті – у якійсь там секретці. Віддав срочці 37 місяців і 10 днів, двічі обійшов навколо земної кулі й два рази побував на Кубі. Мовляв, не всім адміралам так щастило)
— Коли у 22-му всі придумували собі позивні, я не став сушити голову й назвався «Моряком».
— На війні ви з лютого 2022 року?
— Ні, з 11 березня, бо лише в березні повернувся до України з-за кордону. Мав у Литві непогану роботу, вид на проживання і всьо інше. Але відпрацював за договором останній день і поїхав в Україну.
— Але чого? Усе ж таки вік…
— Ну й шо шо вік? Мусив їхати. Ти не уявляєш, як я після 24 лютого мучився. Аби мені ще в січні хто сказав, що незабаром одягну на себе форму і візьму зброю, не повірив би.
— Рідні, мабуть, відмовляли?
— Я їм і слова не сказав. Повернувся до Львова, узяв таксі, приїхав додому. Мала відчиняє двері, дивиться – каже: «Тато, я навіть не питаю, чого ти зараз тут».
— Ну, і як — не шкодуєте, що так вчинили?
— Та чого б я шкодував?
У своїй роті Моряк відповідає за військову техніку. Ну, як військову – переважно цивільні уживані автівки, що дісталися нам від держави та благодійників, або ж які придбали за «донати» наші друзі і земляки (така вже доля ТрО). На техніці Якимович знається не гірше за автосервісних кулібіних. Має досвід.
Свого улюбленого мерса «Вітю» (модель Vito) він доглядає так, наче збирається на дємбель прихопити. Машинка не нова, пошарпана війною, але справна в роботі. Щойно батальйон поставив автівку на облік, Якимович її перефарбував, перевзув і протестував.
— Щоб ти розумів: відколи ми перебуваємо у зоні бойових дій, я лише один раз робив їй ходову. Ну, ще колодки міняв і помпу. Бо помпа в мене потекла. Всьо! Зате тепер не стукає нічого. І розхід маю відповідний. Я на 78 літрах до Х*** з’їздив, сюди повернувся – а це, рахуй, майже 700 км. Ще після того встиг покататися, доки лампочка не загорілася, — не без гордості звітує Якимович.
— На Донбасі ваш «Вітьок» теж регулярно на позиції їздив?
— Два з половиною місяці відпрацював – грудень, січень, аж до 15 лютого. У нас кожен день були виїзди. Коли ми були в Т*** (село на Донеччині – авт.), я прокидався о п’ятій ранку і через усе село херячив. А ти знаєш, яке воно довжелезне і які там дороги.
— І без капремонту?
— Яка, бляха, капіталка? – удавано обурюється Моряк. — Пояснюю: я стараюся не гнати без крайньої потреби, не їду навпростець, як дехто любить. Ями по дорозі не збираю. Тому й машина ціла.
— То вам її слід додому забрати. В якості трофея)
— Навіщо? Мій «Вітьок» своє відслужив. Я подивлюся, скільки він ще після мене витримає. Хлопці розкажуть.
— А вдома у вас теж є машина?
— Так, «КІА Sorento».
Різниця між мною і Якимовичем вимірюється кількома роками життя та трьома смужками на його нагрудному погоні. Попри це, я так і не наважуюся звернутися до нього на «ти». Бо Моряк, як на мене, то легенда своєї роти й нашого бату. До певної міри еталон усіх сержантських чеснот. Некіпішний, розважливий, дещо хитруватий – бо як без цього в армії?
— От мені цікаво, коли ви підете на дембель, хто стане техніком роти?
— Я залишу людину, будь певен, – міркує вусань. – Хто це буде? Ну, планую одного, а коли ні, то стане інший. Без техніка рота не воюватиме. Щоб ти розумів, зараз я вчу їх писати документи, аналізувати інформацію, працювати з водіями. Для цієї посади мало бути хорошим механіком. Бо коли ти крутитимеш гайки, а хтось інший замість тебе шукатиме запчастини, діла не буде. Сам розумієш. Кожен має бути на своєму місці…
Кілька днів по тому:
— Якимовичу, то скільки вам нині до дємблеля лишилося?
— 79 днів. Сьогоднішній не рахую. Вважай, його вже немає.
— І шо робитимете, як повернетеся додому?
— Зателефоную друзям, доповім, що живий-здоровий. А потім, за пару днів, поїду на Закарпаття.
— Ну, а якби оце не вік?
— Тоді б до кінця війни служив.
Олександр Шульга
