— Я своє відвоював… Три роки, чотири контузії… Та й вік уже… Якшо по-правильному, то моя категорія — 60 мінус. Болячки за@бали капітально… — підстаркуватий вояка сидить на вицвілому баулі — чекає на потяг. Його руки тремтять. Аби ж то від похмілля. Змарніле обличчя, сумні очі…
— Рушаю тепер на ППД, — ніби виправдовуєттся чоловік, — шо там робитиму, ще не в курсі. Побачимо. Якось воно буде.
— Законну двадцятку матимеш, — втішаю незнайомця
Він спересердя лається:
— Та до біса ті гроші! Вже нічого не хочу. Нічого! Лише відпочити. Бо не маю ні сил, ні здоров’я, ні самого себе.
— Удома й рідні стіни лікують, — мовлю шаблонну фразу. Побратим у відповідь мовчить…
Вокзал прифронтового міста. Півгодини до відправки. Пасажирів на пероні обмаль.
— Коли воно ся скінчить? — бідкається сам до себе чолов’яга. Зводиться на ноги, чіпляє на спину рюкзак, хапає однією рукою товстого баула і прямує вздовж потяга — шукати свій вагон.
— Мо, ще зустрінемося! — гукаю йому навздогін. — Бережи себе. Старий хлоп повертає голову і махає мені рукою у відповідь.
Олександр Шульга. Січень 2025 року.
