Гуру точних наук з неймовірним почуттям гумору. Сьогодні Кривий Ріг попрощався зі своїм вірним сином Олександром Каноніком. Відспівали 45-річного захисника в храмі Миколи Чудотворця. Провести воїна у вічність зібралися рідні, друзі, однокласники, колеги.
Людина надзвичайної ваги в усьому. Випускник Центрально-Міської гімназії був напрочуд обдарованим хлопцем, мав хист до точних наук, які обожнював. Закінчив КНУ за спеціальністю «Системи управління і автоматики», працював на Центральному комбінаті автослюсарем. За що не брався, все доводив до досконалості, яка в ньому поєднувалась з глибокою щирістю і добротою до усіх людей.
На фронті він був з 2015-го, служив в розвідроті на Донеччині. Від початку повномасштабки знову став у стрій – в ремонтно-відновлювальному батальйоні 17-ї танкової бригади. Пройшов всі гарячі напрямки.
Життя Олександра обірвалося на злеті талантів і чеснот, якими щедро обдарував його Господь.
Загинув наш земляк 4 лютого 2026 року поблизу села Річки на Сумщині. В їхню машину влетів дрон, коли хлопці повертались з полігону.
Саша був справжнім патріотом, в один голос кажуть рідні, близькі і друзі Героя. Його слово було на вагу золота. Дуже любив Батьківщину, рідне місто. Тому й пішов захищати свою землю і сім’ю, тому не залишив собі вибору.
Дуже боляче ось так згадувати про Сашу біля його могили, — тихо каже хрещениця Олександра Ірина.
«Найкращі люди, з найкращих виплеканих садів України йдуть. Про це неможливо говорити без сліз. Саша завжди був небайдужим, ніколи не залишався осторонь чужої біди. А ще у нього було неймовірно потужне почуття гумору. Він завжди міг знаходити якісь смішні моменти, був самоіронічним. Але водночас мав міцну віру, тому завжди йшов до переможного кінця».
Сашко був звичайним хлопцем, в дитинстві міг побешкетувати, але принципи свої завжди відстоював. Гідно жив, гідно помер, — не стримує емоцій двоюрідна сестра Ірина.
«Він був гарним хлопцем, гарним сином, опорою сім’ї, багато допомагав – і не лише батькам, а й сусідам. Його вирізняла надзвичайна доброта. Ми багато з ним спілкувалися, особливо в дитинстві. Я приїздила до бабусі, до тітоньки. І в неї ми утрьох з братами усілякі каверзи придумували: то до сусідів залізти по яблука, ну як діти. Дорослими теж часто бачилися, хоча я в Дніпрі живу. На війну пішов добровольцем. Спочатку – в АТО, потім – на повномасштабну. Він був так вихований, якщо на тебе напали, треба захищатися, боронити своє від ворога. Відразу пішов у військкомат: «То добре, чекаєте повістку», — йому сказали. Служив в ремонтній бригаді, ремонтував танки. Розповідали, що якийсь двигун в одній з машин три дні не могли поміняти – Саша зміг», — розповідає пані Ірина.
Був справжнім у всьому, завжди вчиняв так, як вважав за потрібне, — згадує рідний брат воїна Іван.
«В дитинстві я був вищий за нього, тому завжди казав на Сашка «малий». Таким він для мене і залишився – в школі, університеті, по життю. Щирим, добрим, безкорисливим. Любив дуже баскетбол, віддав йому пів життя», — важко добирає слова брат.
Зі шкільної парти знає Олександра його однокласниця, генеральна директорка ТРК «Рудана» Анна Паукова.
«Наш А-клас в Центрально-Міський гімназії був першим у всьому і напрочуд дружним. Ми мали такий собі кістяк, в якому Саша був лідером. Він був гуру з точних наук, писав варіанти математики і фізики контрольної за увесь ряд. Був дуже вірним і надійним товаришем. Щиро захоплювався баскетболом. Мабуть звідси і його принципи – завжди бути кращим і вищим у всьому», — перераховує чесноти однокласника пані Анна.
35 років знає Олександра ще одна його однокласниця — Тетяна Мелкумова.
«Всі ці роки він залишався мені другом. Що пам’ятаю: як прогулювали разом уроки. Але, при тому він був дуже здібним до точних наук, математично обдарований. Без перебільшення можу сказати, у нього списувало пів класу. Це точно. Він був дуже хорошою людиною».
Завжди йшов першим робити хлопцям машину, — доєднується до розмови колега Олександра з комбінату Сергій.
«Коли почалась війна, ми вийшли на працю, а Сашко вже був у військкоматі. Казав, за покликанням. Я теж зараз служу. Так ось співпало – моя відпустка і похорони», — з болем каже чоловік.
Всього 45 років відміряла Олександру Каноніку доля. Але й за цей відрізок часу він встиг стільки справжнього залишити по собі людям, що вистачить на кілька життів.
В Олександра залишилась батьки, рідний брат, прийомна донька і пам’ять, яка ніколи не згасне.
Його справа тепер – захищати нас з неба, наша – бути гідними його пам’яті.
Вічна шана і низький уклін за подвиг!
