15 квітня виповнюється 85 років від дня народження Михайла Мігріна, відомого українського художника і скульптора, члена Національної спілки художників України. Митець народився, виріс, і нині мешкає у Вінниці, але значна частина його життя – понад два десятиліття, кращі роки – роки професійного зростання, формування творчої особистості зі своєю неповторною стилістикою і манерою, – пройшли саме в нашому місті. Тому Михайло Михайлович вважає Кам’янське такою ж своєю малою батьківщиною, як і Вінницю. А місцеві художники й шанувальники мистецтва – з гордістю називають його своїм земляком.
– Це цілком закономірно, – говорить директор Музею історії міста, кандидат історичних наук Наталія Буланова. – Михайло Мігрін – художник-новатор, художник-філософ. І ми маємо вагомі підстави вважати його нашим земляком. Значна частина його життя, включаючи період творчого становлення, пройшла у Дніпродзержинську. Пам’ятаю його майстерню у виставковому залі біля нашого залізничного вокзалу. Її доброзичлива творча атмосфера, вільні диспути про мистецтво, й не тільки, – притягували шанувальників сучасного мистецтва не лише з нашого міста. Постійне прагнення до експериментів, небажання йти на компроміси, вписуватися у встановлені рамки й канони, – створювали для художника в радянські часи чимало проблем: його роботи не приймали худради, знімали з виставок. Але він вперто продовжував торувати власний шлях у мистецтві, йдучи в ногу з часом. Михайло Мігрін – митець-пророк, котрий у своїй творчості не тільки передбачив падіння імперії, в якій йому довелося творити, але й застеріг про небезпеку нової війни задовго до її початку. І нарешті, Михайло Мігрін – художник-лірик, який оспівує красу земного буття. Усі іпостасі його творчості розквітли на багатому ґрунті національної культури.
На кілька тижнів старший за війну
Народився майбутній митець 15 квітня 1941 року у Вінниці, за кілька тижнів до того, як на українську землю прийшла війна. Батька, котрий працював водієм, відразу мобілізували. Мати Ярина Василівна залишилась сама з немовлям. Перші місяці життя Михася могли стати й останніми: мати розповідала, що якось пішла з ним на руках за водою, й від вибухової хвилі вони ледь удвох не влетіли до колодязя… Тяжкі роки німецької окупації, повоєнна розруха, голод 1946–1947 років, – єдиною світлою плямою серед похмурих тогочасних буднів стало повернення додому батька – з бойовими нагородами й пораненнями, та головне – живого!
Попри усі труднощі й негаразди, у Михайлика рано прокинувся потяг до творчості. Надихаючись красою природи рідного Поділля, хлопець змалку захопився малюванням. Однак його шлях до творчої професії не був ні простим, ні швидким. Родина жила вельми небагато, тож прагнучи допомогти батькам, після закінчення у 1958 році Вінницької школи №5 Михайло пішов працювати електриком. Потім пошуки себе привели юнака на Луганщину. Там на шахті ім. Стаханова, на стометровій глибині, в задусі та пекельній спеці, він бетонував штреки.
Повернувшись до Вінниці, Михайло працює на заводі, й навчається у художній студії, опановуючи основи малюнку. У 1962 році М. Мігрін вступає до Дніпропетровського художнього училищі, яке славилося міцною академічною школою, й наполегливо вчиться, вдосконалюючи свої знання й техніку. Отримання диплому не спиняє прагнення Михайла до подальшого професійного і творчого зростання, і в 1969 році він вступає до престижного московського вищого художньо-промислового училища (нині університет), заснованого ще 1825 р. графом Строгановим. П’ять наступних років Михайло із захопленням вчиться на факультеті монументального мистецтва, в майстерні професора В. Бордиченка, видатного педагога й художника-монументаліста.
Інженерія кольору
У той час це був один із найпотужніших художніх центрів СРСР, де панував особливий культ – культ конструкції та матеріалу. На відміну від більшості радянських мистецьких вишів, які виховували студентів в межах методики традиційного соцреалізму, де головним було передати сюжет, Строгановська школа вчила «мислити об’ємами» – не малювати, а вибудовувати простір як інженерну конструкцію. Це пояснює, чому постаті на полотнах Мігріна часто нагадують моноліти, кожна фігура – мов архітектурний елемент, що тримає на собі композицію.
Також у Строгановці студентів вчили працювати з натуральними матеріалами: каменем, деревом, металом, глиною. Це виховало у Мігріна особливе ставлення до кольору. Він почав сприймати фарбу не як декоративний елемент, а як опору предмета. Його стримана палітра – сірі, охристі, земляні тони – відлуння роботи зі скульптурними матеріалами. М. Мігрін переніс логіку скульптора на полотно, для нього колір має бути правдивим, як колір необпаленої глини або старої цегли. Майстер пояснює це просто: «Думки не мають кольору». На його думку, колір може відволікати глядача від головного – ідеї, емоційного стану, філософських питань, які ставить картина.
Постаті на полотнах Михайла Мігріна здаються витесаними з каменю або відлитими з металу. Це метафізика твердої форми. Він не просто зображує людину – він будує її архетиповий образ, який стоїть поза конкретним часом чи епохою. Це реалізм, що межує з містикою, живопис сенсів, а не відчуттів. Звучить парадоксально, але школа Строгановки допомогла Мігріну уникнути ідеологічного тиску соцреалізму. Замість того, щоб малювати «соціально правильні» сюжети, він зосередився на дослідженні філософії пластики та форми. Це дозволило виробити індивідуальну мову, яка була занадто інтелектуальною та незрозумілою для партійних чиновників, але зробила його визнаним митцем незалежної України.
Дніпродзержинський період
Після завершення навчання у 1974 році Мігрін отримав диплом художника-монументаліста й направлення на роботу до Дніпропетровського художньо-промислового комбінату. Звідти його направили до своєї філії у Дніпродзержинську. На понад два десятиліття наше робітниче місто для Михайла Мігріна стало другою домівкою. Тут він знайшов справжніх друзів, місцевих художників – однодумців, зустрів вірну супутницю життя Лідію, відбувся як талановитий самобутній митець, здобув визнання серед колег. А також – прикрий досвід спілкування з компартійними чиновниками з художніх рад, поставлених командно-бюрократичною системою стежити за дотриманням митцями ідеологічних догм.
«Мені говорили – моя творчість незрозуміла для більшості, творити треба для народу. А я що, не його частка»? – говорить митець. Своєю творчістю він довів, що навіть у найтемніші часи можна знайти форми й можливості для вираження найскладніших думок, бути щирим із самим собою і суспільством.
Лише з послабленням цензури в добу горбачовської «гласності й перебудови», у 1988 році відкрилася перша персональна виставка Михайла Мігріна в Дніпропетровську. Вона мала значний успіх: «У великій залі експонувалися мажорні твори заслуженого художника. В малій залі – мої, далеко не веселі твори, але глядача тягнуло в мою залу. Серія «Люди і п’єдестали» заставляла думати. Задумався і я. А чому геній Шекспіра саме в трагедіях, а не в комедіях?», – згадував художник. – Подув вітер змін. В тому ж році експонувались мої твори на всесоюзній виставці «Художник – народу», плідна праця в будинку творчості «Седнів». В наступному – персональна виставка в Дніпродзержинську».
Дніпродзержинський період творчості (1974–1997 рр.) Михайло Мігрін називає «шамотним» (шамот – різновид скульптурної глини), образно його коментуючи так: «Як Бог ліпив із глини людину, так і я пустив у світ блаженних із вічного матеріалу – шамоту». Він працював з керамікою, шамотом, каменем,створюючи монументальні та камерні скульптурні форми. У Кам’янському він став не просто художником, а наставником і авторитетом для молодих колег. Досвід роботи з матеріалом, який потребує опору та волі, вплинув і на його живопис. Якщо придивитися до полотен Мігріна, вони здаються об’ємними. Кожен мазок має вагу, кожна постать на картині – фігура, що ніби рветься з двовимірного простору у світ.
Музей – притулок для душі
У 1997 році художник повернувся до рідної Вінниці, але завжди тепло згадує про місто на Дніпрі, де пройшли найкращі роки його життя, де творчо зростав, де розквітнув його талант. Тому значну частину свого творчого доробку Михайло Михайлович передав у дарунок Музею історії Кам’янського. Це 226 одиниць живопису і скульптури різних років, які дають досить повне уявлення про розвиток та основні напрямки його творчих пошуків. Ідея передачі колекції своїх творів до музею міста, що є другою батьківщиною митця, виникла під час візиту до його вінницької майстерні українського художника, що живе і працює в Парижі, Володимира Макаренка. Гість був здивований, що такі високохудожні твори, гідні виставкових залів європейських музеїв, зберігаються в скромній майстерні художника. Так виникла думка про те, щоб як образно висловився майстер, «знайти притулок для своєї душі у Музеї історії міста Кам’янського». Зазначимо, що чимало робіт Михайла Мігріна знайшли місце у приватних зібраннях не лише в Україні, а й у Польщі, Німеччині, США та інших країнах.
Це ще одна підстава говорити про європейський рівень творчості нашого земляка. Інакше й бути не могло – у перші роки після закінчення вишу Михайло Мігрін знаходився під впливом творчості німецького скульптора – експресіоніста Ернеста Барлаха, з часом коло духовних авторитетів митця значно ширшає. Художник намагається знайти власний почерк у мистецтві, надихаючись творчістю таких далеких географічно й стилістично, але близьких за силою новаторського духа авторів, як Далі й Сікейрос, Бойчук і Чюрльоніс, Дікс і Мунк. І звісно, Пікасо, який з молодості залишається його головним кумиром.
Як справжній представник філософського мистецтва, Михайло Мігрін постійно замислюється над вічними темами буття. У його роботах відчувається вплив екзистенціалізму. Теми страху, смерті, надії, віри та переродження проходять червоною ниткою крізь усю його творчість. За словами художника, сюжети до картин він знаходить не тільки в оточуючій реальності – нерідко вони приходять уві сні: «Вони з’являються раптово, неначе спалах. Тоді я не роблю ніяких ескізів: образ, який вже є у мене в голові, просто переношу на полотно». Перехід з реального в надреальний простір – мов подорожі, про які художник звітує глядачам своїми творами, закликаючи приєднатися до них. Одна з його робіт так і називається: «Життя як сон».
До світла
При всій різноманітності сюжетів, одне з провідних місць у творчості художника належить філософсько-релігійній темі, про що свідчать самі назви картин: «Великдень», «Розп’яття», «Створення світу», «Успіня», «Причастя», «Святий хліб», «Спаси і збережи», «Галактика Христа», «Голгофа» та багато інших. Конструюючи на полотні власні філософські та світоглядні концепції, проектуючи футуристичні візії, митець сприймає можливість творити – не стільки як щедрий дарунок долі, а радше як важливу місію, нелегкий обов’язок перед суспільством: «Я не можу припинити творити. Це мій хрест».
При цьому мистецтво Мігріна не є депресивним, воно – катарсисне. Через визнання болю та складності буття автор веде глядача до світла – того внутрішнього ореолу, який так часто зображує навколо своїх персонажів. Це світло знання, страждання, просвітлення, яке робить його реалізм метафізичним – таким, що виходить за межі фізичного світу. Тож роботи М. Мігріна, як і багатьох інших митців, котрим затісно в усталених жанрових рамках, часто нагадують світлини потойбічних видінь – інколи мрійливо світлих, частіше похмурих, навіть моторошних.
Іншим важливим напрямом творчості Михайла Михайловича є переосмислення національної історії України. Навіть коли мова не йде про конкретні історичні постаті, події, явища («Ішли у бій козаченьки», «Мазепа», «Січові стрільці», «Голокост», «Війна»), – історія, точніше, праісторія присутня в його роботах у лініях і деталях, які викликають асоціації з народними орнаментами, скіфськими й трипільськими мотивами. Його антропоморфні фігури нагадують язичницьких ідолів і половецьких баб, загублених у безмежжі вічного степу. «З наскальних малюнків і по сьогоднішній день мистецтво не змінилось у своїй суті», – стверджує Михайло Михайлович.
Непочуті пророцтва
З часом все гучніше в його картинах починають звучати соціальні ноти, нерідко посилюючись до майже мунківського крику («Імперії», «Молох цивілізації», «Ми всі рівні», «Куди йдемо», «Крик»). Дійсно, Михайло Мігрін у своїй творчості задовго до цих подій передбачив і падіння комуністичної тиранії , і небезпеку нової війни. «Явище імперій, один з багатьох пороків, можливо, вічний в людській природі, вимагає філософського дослідження, спроба якого є в моєму творі. Під монстром-імперією та навколо – антропоморфні фігури, які символізують пригноблені народи. На грудях монстра хрест – символ віри, і разом з тим, обпалений його вогняним подихом янгол. За цим спостерігають з небес янголи і гіперболізовані народи, які не викликають співчуття»… – розшифровував він один із своїх антивоєнних творів, написаний ще 2010 року.
Шкода, що ці попередження, звернуті до кожного глядача, мало хто здатний зрозуміти. Лише з плином часу, після трагічних подій – жахів війни і геноциду, влаштованого рашистами на окупованих територіях України, стало очевидним, що цикл позначених війною робіт Мігріна – є не стільки відображенням його дитячих спогадів про минуле, як поглядом у майбутнє. Майбутнє, можливість якого фахові експерти й прогнозисти, не могли уявити й у найстрашнішому сні…
З роками творчість Мігріна стала тяжити до осмислення навколишнього світу і місця людини в ньому через такі вічні загальнолюдські теми, як кохання, страждання, радість і смуток, життя і смерть. Він підводить глядача до закономірного висновку, що життя – категорія вічна й прекрасна у всіх своїх проявах. І що лише любов здатна врятувати світ і людство.
Плин життя
Постійна зміна векторів творчих пошуків і засобів самовираження художника свідчить не тільки про культивування експерименту, як основи досвіду й прогресу, а й про його відкритість світові, новим ідеям і мистецьким трендам. Але при цьому художник, глибоко відчуваючи швидкоплинність часу й поспішаючи творити, залишається вірним собі й власним принципам і пріоритетам: «Плин часу, плин часу… Багато працюю. Картини, картини, картини… Важлива назва твору, вона як контакт, який замикає ланцюг електричного поля і допомагає глядачу читати твір. Часто ідея твору виникає раптово, як сполох, тільки перенось на полотно, ніяких ескізів, тільки уточнюючий малюнок. А то спочатку якась філософська категорія – назва, потім її ілюструю, поспішаю записати, щоб не забути, так що часом попереду йде слово, а потім зображення… Для мене колір не має першорядного значення, активний колір викликає емоції і заважає розумовому сприйняттю філософського твору».
Нещодавно в Музеї історії міста Кам’янське відкрилася персональна виставка Михайла Мігріна під назвою «В ореолі часу», присвячена його 85-річному ювілею. З виставкою можна познайомитись до кінця квітня. І це безперечно, варто зробити, адже ця експозицію, без перебільшення, стала головною мистецькою подією останнього часу.
На ній представлені не тільки ретроспективні роботи минулих десятиліть, а й нові полотна, створені протягом останніх років. Так, майстер продовжує творити, підтверджуючи своїм творчим довголіттям життєдайну силу мистецтва, особливо для справжніх митців, які власне й живуть творчістю, пошуком істини. Для Михайла Мігріна малювання, скульптура – то не робота, а спосіб дихати й мислити. Його філософія залишається простою й незмінною: поки є думка, мрія, ідея – вони мають бути втілені в матеріалі.
