Криворіжець Юрій – пілот БПЛА 77-ї окремої аеромобільної бригади. На фронті він – із перших днів. Про воєнні будні та службу в Бахмуті, де був поранений, розповідає легко, з гумором і усмішкою. У бригаді поділилися відео «Небесні очі» з нашим земляком.
Щоб потрапити у лави захисників, хлопець сім разів ходив до ТЦК з речами. Але щоразу, з різних причин, його не брали. Аж поки ТЦК не почали проводити набір у десантно-штурмові. Тут Юра й знайшов своє місце — пілотом БПЛА.
«25 лютого я вже стояв у великій черзі записуватися у ТРО. Я працював електромонтером, тож поробив камери та інтернет на блокпостах. Довго чекав, поки мені зателефонують з військкомату, а за 2 тижні мене покликали в ДШВ», — розповідає криворіжець.
Деякі українці вважають, що пілоти БПЛА не ризикують життям, бо знаходяться не на полі бою. Це зовсім не так.
«Усі кажуть, та що ви там, пілоти, ви ж десь далеко. Але ж ми прикриваємо відхід військ і часто опиняємось на останній лінії оборони. У цій службі є свій кайф. Кайф, коли ти знаходиш якусь військову техніку — і по ній відпрацювали. Оце адреналін. Прикольно, коли, буває, літаєш, ніби нічого й не відбувається, аж тут виїздить російський танк. Наші його «бах!», з нього вибігають росіяни і тоді…» — емоційно ділиться Юрій.
Про Бахмут постфактум намагається розповісти без напруження й туги. Там Юрій отримав поранення.
«Там був такий екшен, бігаєш з дроном по місту, працюєш швидко. Чим вони тільки по нас не сипали! Касетами, хімозом усіляким – прямо секс був. Якось у мій бік прилетів «Град» і розірвав сусідній під’їзд. Побратими мене виглядають, а я за три секунди влетів у хату, кажу: «Та все нормально».
Наступного дня полювання за нашими бійцями відкрив ворожий снайпер.
«Я стояв із побратимом, раптом поряд — вистріл, товариш мій каже: то снайпер. А наші почули й регочуть: «Та ми його знаємо, він не попадає». Але ми почали бігати швидше, ховалися від нього. Одного разу бачу: сумка у мене розкрита, висить усе. Думаю, щось випало, але потім дійшло, що то ж снайпер підстрелив».
Юрій – відданий фанат ФК «Кривбас» з 2007 року. Саме йому, пораненому, криворізькі футболісти надали честь першого символічного удару у футбольному матчі. Це було справжнє спортивне свято — футболу, поваги, дружби й єднання.
А от про святкування Дня Перемоги воїн має власну думку.
«Коли ми переможемо, цей день не буде святом. Це велике горе, втрати, кров. Ми будемо поминати всіх своїх загиблих побратимів. Як було колись у 1945-му, коли перші роки ніхто не святкував, а вже потім «совєти» все перевернули і це згодом далося взнаки», — впевнений криворізький боєць.
