Знімальна група Рудани, разом з криворізькими та італійськими колегами, побувала у Бахмутському районі. Наші журналісти знімали, як на цьому гарячому напрямку несе службу 17-а окрема Криворізька танкова бригада.
Медійники потрапили безпосередньо у розташування танкістів, поспілкувалися з хлопцями про воєнні будні. Коли ж переїхали на другу точку зйомки, то скупчення людей помітив ворожий дрон. Почалися пристріли по місцю, прильоти ставали все ближче – ворог цілив по живій силі. Врятувала танкістів і журналістів зарита в землю велика труба. Пересиділи у ній обстріл і перебіжками дісталися машин. Ніхто не постраждав. Хіба що італійський кореспондент нервово попросив у колег закурити.
У таких локаціях важливо пам’ятати, що перебувати на відкритій місцевості небезпечно, бо в небі ширяє багато ворожих безпілотників, — розповіли досвідчені вояки кореспонденту «Рудани» Олегу Ендрексону та оператору Роману Кравченку.
«Бахмутський напрямок дуже гарячий, на жаль, не можу багато розповісти. Ну бо не можу, — зізнається командир танка, молодший сержант Денис з позивним Байкер. – Тут у ворога багато ПТУРів, а це для танка страшно. Намагаємось їх обходити, коптером проводимо розвідку. Якщо ідеш боєм, то мало машин виходять цілими».
Криворіжець пішов на війну добровільно, строкову службу від проходив інструктором взводу у навчальному центрі «Десна». Першою гарячою точкою для нього стала Херсонщина, де наші танкісти допомагали іншим бригадам визволяти від нечисті українські села. Там Денис отримав контузію, потрапив у шпиталь, а коли одужав, бригаду перевели на Донбас.
«Найбільше в голові засіла Херсонщина, штурм Дудчан, де я отримав контузію, — каже Байкер. — Навідником у мене був командир роти, ми заїхали в лісосмугу, наше завдання було кинути їм по 5 снарядів. І тут мені прилетів у машину міномет. Добре, що все-таки виїхали своїм ходом, і нас замінили, на щастя».
Щоденні обов’язки танкістів — ранній підйом, завжди прогріта й готова до виїзду машина. І далі — ворога воювати!
«Перевіряємо, чи робоча система, бо її навіть миша може перегризти, — усміхається Денис. – Наша машина швидше заряджає і вловлює ціль, ніж їхня 72-а. Потужності, звісно, трохи не вистачає, якби двигун був потужнішим, було б краще. До ворога звідси зовсім близько — кілька кілометрів. «Пташок» літає багато, вчора дві штуки побачив, чи наші, чи ні, не знаю. А коли вже третя політала – почали класти тут поблизу з нами».
Триматися бійцеві допомагає те, що вдома на нього чекає родина: діти, батьки, дружина. Мріє повернутися живим додому і більше часу проводити з сім’єю.
«А я відповідаю за те, щоб техніка була справною і могла виїхати в будь-який момент, підтримати нашу піхоту, щоб їх не рознесли», — каже Віталій, механік-водій 17-ї танкової бригади.
Він воював ще в 2014 році. Коли почалася велика війна, працював на шахті у Кривому Розі, але в перший же день добровільно знову пішов у військо. Донбас, Херсон, Запоріжжя, і тепер-от Бахмутський напрямок.
«Для мене він не найгарячіший, — відверто зізнається Віталій. — На Херсонщині ми відбивали точки, займали свої позиції – це були більш пам’ятні для мене події. Для нас на фронті усе вже стало звичним, напружує лише тиша. Нам треба галас, бо це значить, що все добре. Надійшла команда – стрибнули – і з посмішкою погнали, весело. Техніка часто виходить з ладу, але тут ти сам собі СТО. Екіпаж — троє людей, якщо несправність трапляється прямо в бою — все швидко поправляємо або ж їдемо далі від поля бою, ремонтуємо і знову повертаємось. Щодо мрій та планів… Знаєте, коли бачимо, як інші в тилу пиво п’ють, то й нам хочеться приїхати додому, почуватись нормальною людиною… Мрія лише одна — відпочити й побачити сім’ю. Вдома на мене чекають двоє дівчаток і жінка, батьки, кіт і собака. Брат теж воює тут, на Донбасі. Скоро повернемося з Перемогою, тож усім криворіжцям передаємо привіт!»
Танкісти проводять на своїх «залізних конях» щодня близько 10 годин.
«Водій везе, навідник стріляє, командир екіпажу керує процесом, — розтлумачує «Панда», командир танка. — Взаємодія має бути ідеальною, всі мають розуміти одне одного без слів. Все робимо разом, навіть їмо з однієї тарілки. Екіпаж – це як сім’я. Буваємо метрів за 400 від ворога. Це такий адреналін: спочатку страшно, а потім, коли ловиш кураж, то вже все…Ти просто їдеш у бій і робиш все, що від тебе залежить, виконуєш поставлене завдання. Ми підбили вже десь до десятка танків, точно не рахували. Коли виходить адреналін, починається легкий мандраж. Але потім все проходить, і розумієш, що все…Краса».
Саме завдяки такій «красі» ми з вами у тилу маємо мирні ранки. Ці залізні хлопці на своїх залізних панцирниках гатять і палять дикунське нашестя, щоб ми знову могли вільно дихати на своїй благодатній українській землі.
