Криворізька майстриня пише свої картини на гарячому металі війни. За кілька років – уже понад півтори тисячі.
Першим вона розмалювала тубус від Джавеліна, яким наші відбивали танковий наступ. Криворізька майстриня пише свої полотна на металі і перетворює зброю на квіти.
Світлана Яковенко – художниця-самоучка. Першим її вчителем був батько — професійний художник.
«9 років я пересуваюсь на візку і 9 років малюю щодня. Спочатку — для сонячних дітей, це мої «любчики». А з початком повномасштабного вторгнення почала перетворювати зброю на квіти», — каже пані Світлана.
Першим в її колекції був тубус від Джавеліна, яким наші хлопці зупиняли танковий наступ. Працювати над ним було найважче, — згадує майстриня. Потім військові почали привозити інші речі — і маленьке захоплення переросло у серйозну справу.
«Дуже важко було його розписувати. Той тубус хотіли поставити в Широківському музеї як пам‘ятний експонат, але хлопчики мусили його продати і купити собі на «нуль» машину. Після цього мені почали привозити великі й маленькі тубуси, навіть причепами. Чоловік мене називає «Квіточка», бо квітами я розмальовую все навколо: альтанку, подвір‘я. За станом здоров‘я за живими квітами сама доглядати не можу, тому розквітчую все навколо», — тепло усміхається жінка.
Коли пані Світлана сідає малювати, чіткого плану щодо малюнку ще не має. Працює як душа поведе. Єдине, де вона складає схеми, – у вишиванках. Вони на картинах художниці скрізь, навіть якщо це маленький клаптик.
Рукомесниця розмалювала понад півтори тисячі гільз — від маленьких набоїв до великих тубусів.
«Дзвонять мені військові: «Мама Свєта, треба?» І везуть. Мої домашні, коли я працюю, мене не чіпають. Кажуть, тебе не існує у той момент — вся в роботі. На тубус з вишивкою у мене пішло, наприклад, 2 тижні», — ділиться мисткиня.
Абсолютну перевагу в своїй творчості художниця надає петриківському розпису. Обожнює «петриківку», бо вона тонко і душевно відтворює українську природу. Живопис і олія – не так, — щиро ділиться жінка.
«Люблю, коли всі усміхаються, коли всім радісно. Все це хочу показати у картинах. І коли мене запрошують на виставки, додаючи «привезіть свої картини», я розумію, що воно того варте. Аби я змогла станцювати – станцювала б», — зізнається пані Світлана.
Художниця радіє як дитина, коли у неї роблять велику покупку. Знає, як ці гроші допоможуть на передовій хлопцям. Розуміє, наскільки військовим важко.
«Дивлюся в їхні очі, а вони мені кажуть: «Ми вам кланяємось в ноги». Ні, то я їм кланяюсь у ноги, настільки вдячна за їхній подвиг. Вдячна всім людям, які не забувають, що у нас війна, допомагають і донатять», — каже жінка.
Підтримують Світлану Яковенко в КДПУ, театрі ім.Шевченка, музичній школі. Її картини друзі відправили й за кордон. Ллється, не пересихає струмок фінансової допомоги, бо на фарби й полотна теж гроші десь брати треба.
Малює пані Світлана 24/7, має потужну підтримку від рідні. Чоловік, з яким вона разом вже 30 років, разом із старшими синами — лісники. Допомагають нашим із бліндажами, возять гуманітарку.
«Я хочу донести, що краса людська — не тільки ззовні, вона має йти зсередини, аби люди не впадали у відчай, а шукали себе в прекрасному. Моя мета — допомогти хлопцям наскільки вистачить сил, І хоча охопити всіх не можу, але зусиль до цього докладатиму, доки житиму», — гаряче каже художниця.
