Інколи цікаву особистість — із широкою душею і глибокими думками — можна здибати мало не при дорозі
Скажімо, тій, що поєднує курорт Східницю із залишками середньовічного міста-фортеці Тустань на Львівщині. Нещодавно ми з друзями мандрували цим краєм. У службових цілях. Заїхали до одного з крафтових ресторанчиків аби перепочити й поласувати бограчем. Його власниця нас вразила.
Довго ковтати слину не довелося. Першу страву дівчата-офіціантки подали швидко. Та перед тим ми встигли пригоститися хмільними десертами. Майже символічно – аби лише відчути й оцінити неповторний смак домашнього продукту. Запевняю — не більше! Білява пані зі щирою усмішкою наче чекала на нас.
Жінка назвалася Наталкою. Прилавок її дерев’яного магазинчика-намету вщент заставлений усілякими баночками, пляшечками, коробочками. Яскравими і тьмяними, скляними і паперовими. Різного об’єму, із різним вмістом, але, вочевидь, однаково високого гатунку.
Варення з троянди і соснових шишок, суниця шматочками перетерта з цукром, мед із м’яти і з горіхами, сироп ісландський від кашлю, обліпиха, чорниця, ожина… Настоянка на вишні і журавлині, імбирівка, грушівка, малинівка, лимонівка, хрінівка… Купа скляночок із цілющими мазями й кремами. Ліворуч господині – домашній квас у діжці. Позаду – кілька поличок із джемами, мармеладами, трав’яними чаями і кольоровими смаколиками. Не лавка, а музей!
Нащо вже ми говіркі чоловіки, а продавчиня нас у тому перевершила. Щойно наші очі розбіглися по гастрономічному розмаїттю, вона вже запрошувала поласувати її десертами.
— Для дегустації почнімо з імбирівки. М’якенька. Ви спробуйте!
Наливає на один мізинчик – простягає. Доброзичливо всміхається. Як тут відмовиш?! Я беру вміст на язика, насолоджуюся пряно-пекучим букетом, поволі пропускаю в себе, плямкаю від задоволення.
— Божественно! — кажу розчулено, щиро.
Господиня тішиться разом зі мною.
— Чекайте-чекайте, тепер скуштуйте нашу вишнівочку, — мовить вона поспіхом, наче ми ось-ось втечемо на іншу локацію.
Вмить наповнює дегустаційну ємкість, припрошує очима. Я дрібними ковточками всмоктую темно-червону рідину – оцінюю її смакову гаму.
— Чудово! Але першість за імбирем! – зізнаюся.
— Ось, ви ще грушівку спробуйте, – вона підливає нектар, я ковтаю і ледь знаходжу слова.
— Неймовірно, — видихаю у відповідь. – Солодка й ніжна штука. Та все ж імбирівка мене не відпускає.
— То ось вам у подарунок, – пані Наталя майстерно націджує умовного шкалика – майже по вінця – смакуйте на здоров’я нашу імбирівку!
Задоволення від дегустації має тривати якнайдовше. Я не кваплячись сьорбаю тустанський витвір, ретельно вивчаю асортимент крамниці, перемовляюся з господинею.
Роззнайомилися. Власниця крафтового ресторанчика – вчителька географії, її школа у сусідньому селі Підгірці. За словами господині, село відоме тим, що в ньому колись гостював Іван Франко. Сама вона родом із Косівщини (Прикарпаття). Свою науку викладає дітям кілька разів на тиждень. Мій цивільний фах (журналістика) та особистість пані Наталі спонукають до філософської розмови.
— Ви кажете, сюди багато військових приїздить…
— Саме так. Ось, ви завітали. Хоча на вас немає пікселя, та ми все одно вас упізнаємо́.
— А це ж як?
— По очах. Бо очі військових — то найкращі очі.
— Дякую за комплімент.
Жінці приємно, її обличчя сяє.
— Перший рік війни до нас приходили військові у формі, і для них то було за честь. Зараз вони частіше вдягаються у цивільне. Мені здається, хлопці втомилися від одностроїв. І теж, бува, запитують, як я впізнаю у них захисників. А руки? Їх ні з якими іншими не сплутаєш. Зашкарублі від роботи… ПорАпані…
— Ну, руки то таке… – сумніваюся я.
— А погляд? Він у вас такий глибокий. У ньому є втома… Ви знаєте, останнім часом я бачу військових людей саме по втомі… Я бачу молодих людей, у яких, на жаль, на війні посипалися зуби. Я багато бачу. То таке відчуття… То такий внутрішній біль…
— Війна змінює людину, ваша правда.
— Так, ви вже інші. У поведінці, у ставленні до всього. У простоті… Якщо людина не вибирає місця на локації, а сідає, де їй зручніше. Це про щось говорить… Ви знаєте, нашу локацію найчастіше обирають саме військові. Напевно, за ту простоту, яка в нас є.
— Навіть так?
— Так! – господиня сповнена емоцій. Їй кортить зі мною, колегою-гуманітарієм, поговорити. Навіть більше – вона прагне виговоритися. Відверто. Бо війна її теж змінила.
— Коли ми створювали цей простір, то виходили з того, аби не порушити природню красу. Я кажу, що найкращі шпалери – це сама природа… Щодня барви довкола змінюються. Завтра ви приїдете — вони будуть іншими. За цим дуже цікаво спостерігати. Нам кажуть: ви тут живете, ви того не помічаєте, мабуть. Ні, ми все помічаємо. І цінуємо. Особливо, під час війни, — мовить власниця придорожнього закладу.
Радить мені як журналістові прочитати твір своєї землячки — письменниці й етнографині з Прикарпаття Іванни Стеф’юк. Її книга зветься «Дідова правда».
— Ви зі сходу, а вона написала про життя й побут гуцулів. Це таке, знаєте, про вічне.
Я почуваюся вдячним слухачем. Ласую наливкою і мовчу. Бо не годиться перебивати вчительку. Тим паче, що вона цікава оповідачка й, певен, добре знається на місцевих колоритах.
— От, скажімо, моя дочка проходить науки при церкві. Так-так. І там розповідають, наскільки для нас, українців, важливо зберегти те, що передали у спадок наші предки.
— Дуже важливо, погоджуюся… – підтримую я колежанку.
— Наша бабця одружувалася один раз, — мовить пані Наталя. — Дід міг десь там зайвого випити й на лужку заснути. Вона ввечері брала тачку — тягнула його додому, але ніколи йому не казала, що піде до іншого. Що розлучиться з ним чи той… Вона несла свій хрест до кінця. Чи було в них добре, чи зле, а вони жили разом. І в загальному масштабі це уберегло українське село від розчинення у багатополярному й урбанізованому світі. Збереглися наші культура, традиції, наша нація.
Слушні думки розумної людини, міркую я собі. Й водночас дивуюся: як, напевно, важко цій людині поєднувати ресторанну справу із педагогікою.
— Крафтовий бізнес дає мені можливість прожити, — пояснює пані Наталя. — А свою роботу в школі я порівнюю із соціальним служінням. Чому я так говорю? Бо мій предмет «географія» є світоглядним. Як і ваша «історія» (я зізнався, що теж маю вчительський диплом – авт.), яка формує цю світоглядну науку. І я своїм учням постійно кажу: «Так, вам треба знати математику, фізику, бо сьогодні точні науки важливіші, ніж будь коли». Сучасні технології багато роблять на війні, і ви краще за мене це знаєте…
— Не заперечую.
— …але світоглядність треба формувати, бо це основа основ. Ми є на політичній карті як нація. Ми є народ, який має свою культуру, традиції, побут, національну кухню. Мову! Бо ми це все зберегли. А де ми це зберегли? В селі. На Полтавщині, Чернігівщині. У мене на Косівщині чи ще десь…
— Приміром, у мене на Прилуччині чи Харківщині…
— Так-так! А чому село зберегло це? Тому що на противагу місту воно завжди було самодостатнім. Селянин міг забезпечити себе їжею, одягом. І село втримало те, що, як-то кажуть, найцінніше…
— Ідентичність, — продовжую я думку господині, яка дедалі більше виявляє свій педагогічний хист. Дарма, що я не її учень – на якусь мить лавка перетворюється на шкільний клас. Я відчуваю ностальгію. Сказане й вистраждане цією жінкою повертає мене до цивільного і десь уже втраченого життя.
…У далині синіють гори. Десь там смереки зливаються із небом. Тут справді файно. Лишитися б на день, на два…
Натхнений краєвидами за якусь мить я питаю:
— Скажіть, а географія, якої ви вчите дітей, допомагає вам у ресторанній справі?
— Аякже?! — дивується жінка. — Звичайно!
— Як саме?
— У моїх руках увесь світ! Мій чоловік каже, що географія мене тут доповнює. А коли я йду до школи, то я цікава учням, бо приходжу туди з іншого середовища… До речі, у мене стаж роботи вже майже 25 років, я тривалий час працювала заступником директора. Я шкільну кухню знаю дуже глибоко. І тому можу дозволити собі провести якісь часові паралелі. Порівняти, наприклад, ставлення наших дітей – різних поколінь — до школи, до вчителя. До церкви!
Пані Наталя робить секундну паузу і вже з наголосом продовжує:
— І знаєте, там де програє церква і школа, там…
— …програє і нація, і Україна, – завершую я її думку, наче той відмінник.
— Так, там програють і нація, і держава. І це в мене викликає тривожність, бо я бачу деякі тенденції серед підлітків. Можливо, я помиляюся, і це лише моя суб’єктивна думка.
— Можливо….
— Мене інколи питають: чи вам то все треба? Я кажу: так, треба. Бо це моє майбутнє. Діти, які сидять за партами, – то моя старість. А я хочу гарно жити в старості. Тому я формую їхню світоглядну позицію.
У наш «світоглядний» діалог втручається буденність. Пані Наталя – тепер уже продавчиня — мусить обслуговувати клієнтів. Утім, це ще одна її місія – дарувати гостям затишок і задовольняти їхні гастрономічні апетити. Їй ця роль теж пасує. Та вона й сама, вочевидь, те розуміє.
Біля прилавка – дві молоді пані. Прибули із Сум. Гадаю, теж збиті з пантелику тутешнім асортиментом. Їм кортить усе роздивитися, посмакувати, зважити. Увага молодиць прикута до хмільних десертів. Ще б пак – одні їхні назви чого варті! Господиня довго не чекає — пропонує скуштувати всього потроху. Ще й мене бере в помічники:
— Ану, хай хлопці скажуть, що їм засмакувало?
— Напевно, що імбир? Чи може обліпиха? – вагаються сумські гості.
Пані Наталя щедра на слушні поради:
— Обліпиха — то цікава настоянка. Мужчині я би радила попробувати грушу. Або хрінівочки стаканчик. Ви собі можете по стаканчику різне взяти.
Одна з молодиць таки схиляється до імбирного «хенд мейду». Господиня наче того й чекала.
— То я вам наллю стаканчик імбиру… Давайте, я ваш стаканчик наповню і вашому мужчині. Потім пізніше прийдете сюди, я вас порахую.
Я спостерігаю за майже театральною сценою, а коли пані відходять, обмінююсь із господинею теплою усмішкою. Що тут скажеш – вона має талант педагога.
Банальне й дещо наївне питання сидить у мене на язиці. Майже від самого початку нашої розмови. Я розумію, що мушу встигнути задати його пані вчительці.
— Мені здається, — кажу, — у цивільних уже немає такої гордості за своїх військових, як на початку повномасштабної війни. Як гадаєте?
Пані Наталю складно заскочити зненацька:
— Я цього тут не відчуваю. Запевняю. Скажімо, для мене є честь — приготувати військовому бограч! Чи каву, чи просто подарувати емоцію. Якщо я вам подарую позитив, і це вам додасть хорошого настрою, то я… Ну, я просто щаслива. Інколи буває так, що військовий залишає тут свій біль. Він поїхав, а той його біль ми несемо додому. Потім нас повертає до життя священник… Каже: вам не можна впадати у розпач, треба бути сильними.
— А буває таке, що ви плачете?
— Так. Коли виїжджають хлопці. Які після поранень… Ми їх відпускаємо, а потім я довго не можу прийти до тями. Бо дуже вболіваю за них.
— Мабуть, усякого тут надивилися — на все життя вперед?
— Я дуже часто їх бачу – різних хлопчиків. Їхній вік десь від 20-ти років… Дехто хоче пригоститися чимось міцненьким, то я відмовляю. Бо не сприймаю їх за дорослих. Інколи помиляюся. Якось підійшов юнак. Спитав, здається, якоїсь настоянки. Я перепросила. Він тоді зняв із голови кепку – а там сліди дуже тяжкого поранення. І я зрозуміла, що́ йому довелося пережити. Розповів, що він із Хмельниччини. На війні командує взводом. Це його третє поранення… З’ясувалося, він на чотири роки молодший за мою доньку… Ось так…
— Тяжка історія…
— І таке в нього я відчула глибоке усвідомлення! Якщо не я, то хто? Цей хлопчина був тут тиждень тому – як і ви, у неділю. А його історія, бачте, не загубилася. Я передала її вам. Виходить, що я несу образ цього хлопчини далі. І таких історій… Знаєте, діти мої кажуть, що то всьо треба колись виписати.
— Можливо, в цьому є сенс.
Краєм ока зауважую близьку постать товариша. Славко нас не перебиває. Лише коли господиня робить паузу, питає її про «американо». Я згадую, що мав би замовити хлопцям каву – вони й досі її чекають. Натомість, за розумними теревенями згаяв купу часу, а доручення побратимів не виконав. Каюся.
— А мужчина не говорив про каву — дивується пані Наталка.
— Олександре! – дорікає мені В’ячеслав.
Власниця «крафту» швиденько дає тому раду:
— Вам «американо» з молочком?
Ми зі Славком синхронно «такаємо»…
По обіді, коли ситний бограч, а за ним і бульба з грибами почали усідатися в наших шлунках, ми вирішуємо знов зазирнути до куточка пані Наталі. Маємо для вчительки-ресторатора власні презенти – рекламні постери від нашої 125-ї бригади. Так собі подаруночок — погоджуюся. Наступного разу (якщо трапиться нагода) привеземо шевронів. Тим паче, господиня має зо три десятка їх від різних бойових бригад. Бракує лише нашого.
Пані Наталя тішиться. Виглядає так, що наша компанія близька їй за духом.
— Шкода, у нас обмаль часу, та я готовий вас слухати, бо ви цікава співрозмовниця, — зізнаюся господині.
— Можемо тебе тут лишити, — жартує Славко.
Пані Наталка всміхається:
— Ви ще приїдете, я знаю! У мене сьогодні (ми завітали в неділю – авт.) багато роботи, відповідно, моя увага розсіяна. Приїздіть у будні або ввечері, коли тут не так гамірно. І я теж зможу про вас більше довідатися.
Олександр Шульга
