30 років тому, 26 листопада 1992 р., Кабінет Міністрів України випустив постанову № 655 «Про випуск в обіг приватизаційних майнових сертифікатів». Урядовим документом передбачалось провести випуск зазначених документів у вигляді приватизаційних депозитних рахунків. Національному банку України належало до 1 грудня 1992 р. здійснити емісію приватизаційних майнових сертифікатів номінальною вартістю 30 тис. крб. на загальну суму 1520 млрд. крб. і зарахувати її на спеціальний рахунок в Ощадному банку. Останній мав забезпечити відкриття кожному громадянинові України іменного приватизаційного депозитного рахунку на вартість одного приватизаційного майнового сертифіката.
Відразу зазначимо – цей нормативний акт сенсацією не став. Адже приватизація, чи підготовка до неї, розпочалась ще за часів формального існування СРСР. Хіба можна вважати сенсаційними рекордно короткі строки, передбачені для виконання урядової постанови – всього 5 (п’ять!) днів! За цей час НБУ повинен був здійснити емісію на астрономічну суму понад півтора трильйони карбованців, і зарахувати її на спецрахунок в Ощадбанку.
Це виглядає настільки фантасмагорично в технічному, організаційному й усіх інших сенсах, навіть не беручи до уваги технологічну відсталість банківської сфери тридцятирічної давнини, – що просто не вкладається в елементарні рамки здорового глузду. Навіть на косметичний ремонт однокімнатної квартиру ремонтники потребують куди більше часу, а тут – справа загальнодержавної ваги, безпрецедентна реформа! Певно, через абсолютну нереальність виконання цієї постанови, її підписав не тодішній прем’єр-міністр України Леонід Кучма, а перший віце-прем’єр І. Юхновський, більше відомий, як вчений і реформатор-теоретик.
Виникає закономірне питання, як взагалі можна було ставити неймовірне завдання, поряд з яким радянські плакатні лозунги про «п’ятирічку за чотири роки» – виглядали верхом зваженості і планомірності? Відповідь проста – з таким же успіхом там могло бути визначено для виконання не п’ять днів, а п’ять годин. Чи п’ять хвилин. Всерйоз просто ніхто виконувати постанову й не збирався, принаймні, – не тоді.
Цілком очевидно, що документ це формальний і прохідний, жодного самостійного значення не мав, і розглядати його можна лише як один з етапів на довгому та складному шляху масової приватизації дев’яностих років. Появу його можна пояснити, просто співставивши дати – 13 жовтня 1992 р. на посаду заступив новий прем’єр-міністр України Леонід Кучма, а через півтора місяці побачила світ ця дивна постанова. Вочевидь, нашому почесному землякові треба було нашвидкуруч видати щось, бодай декларативне, щоб засвідчити вірність обраному ще до того реформаторсько-приватизаційному курсу.
Та Леонід Данилович, досить швидко в цю тему, як кажуть, в’їхав, оцінив її перспективи, і ставши президентом у 1994 р., скористався ними на повну. Досить згадати металургійний гігант «Криворіжсталь», фактично подарований зятеві у 2004 р. Після Помаранчевої революції він був реприватизований і проданий за реальною вартістю – 5 млрд. доларів.
Але то – окрема, дуже пізнавальна, але більш пізня історія. До ювілею ж першої кучмівської приватизаційної постанови, згадаємо початок цього процесу, що значною мірою вирішив подальшу долю України, включно з нинішніми трагічними подіями. На момент розпаду СРСР близько 97% усіх підприємств на території України перебувало в державній власності. Концепція приватизації мала на меті, щоб кожен громадянин міг стати власником частки національного багатства. Для цього було обрано так звану сертифікатну приватизацію, відповідно до якої кожен мав отримати безплатно рівну частку всенародної власності й нею розпорядитися.
А державні підприємства, за задумом авторів реформи, мали отримати нових, ефективних приватних власників, і запрацювати з небаченою доти, західною продуктивністю. Що й казати, ідея, закладена в основу реформи, була красива. Мовляв, увесь народ працював на національне багатство, тож кожен має право на його частку у вигляді приватизаційних майнових сертифікатів, житлових чеків та земельних паїв. Ще й реклама на ТВ постійно крутилась: «Отримай добрий шмат державного майна»!
Благими помислами…
Задуми цілком благородні та благі, але куди веде встелена ними дорога – відомо всім. Тож замість 52-мільйонної на той момент нації власників, представників середнього класу, приватизація породила олігархічну економіко-політичну систему. До того ж в найгіршому варіанті, притаманному країнам третього світу – малочисельна верхівка, наближена до влади, бюджету, сировинних ресурсів і корупційних схем, що потопає в розкошах, і решта населення, майновий стан якого коливається між бідністю і зубожінням…
Правове підґрунтя механізму масової ваучерної приватизації заклала «Концепція роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду», схвалена Постановою Верховної Ради ще за часів СРСР – 31 жовтня 1991 року. У березні 1992 р. були прийняті закони України «Про приватизацію державного майна» і «Про приватизаційні папери». Вони обумовлювали право на отримання приватизаційних паперів для всіх громадян України. У липні того ж року було затверджено Державну програму приватизації держпідприємств, яка визначила об’єкти для першочергової приватизації і спосіб оплати за них. Ці законодавчі акти й заклали основу майбутнього процесу роздержавлення, згадана на початку кучмівська постанова фактично їх дублювала й нічого принципово нового не містила.
Ваучерна приватизація не була українським ноу-хау: уже був доволі успішний польський та чеський досвід, менш вдалі приватизаційні процеси проходили в Росії. Номінальна вартість українського ваучера не мала нічого спільного з ринковими методиками, натомість була порахована абстрактно – математичним шляхом. Майно державних підприємств оцінювалося в карбованцях, житловий фонд – у квадратних метрах житлової площі. Майновий чек дістав номінал 30 тис. крб., житловий – 12 тис. крб. Галопуюча інфляція 1992–1994 років, швидко звела всі розрахунки нанівець. Кілька разів вартість ваучерів індексували: з 1 листопада 1993 року вона становила 1 млн. 50 тис. крб.; 420 тис. – житловий сертифікат. З 1 січня 1995-го вона зросла до 50 млн. крб. і 20 млн. крб. відповідно. Після введення гривні у вересні 1996 року й деномінації 1:100000, ці суми склали 500 грн. і 200 грн.
Але разові перерахунки в умовах, коли українська валюта знецінювалась стрімко та невпинно – не те що щодня, а подекуди – щогодини, була чистою показухою. На момент емісії номінал ваучера становив більше $1,5 тис., після ведення гривні знизився до 100 доларів, але це – в теорії. Реальна ціна приватизаційних паперів на чорному ринку дорівнювала 10 доларам. Чимало людей були й тому раді, бо отримували таку зарплату – за місяць. Й добре, якщо грошима, а не бартером у вигляді цинкових відер, мішків цементу чи гною. Нерідко спритні ділки пропонували обмін – ваучер на пляшку сумнівної горілки. Задекларовану владою можливість громадян стати власником акцій підприємств – ніхто всерйоз не сприймав.
Причому, приватизаційні папери були іменними, офіційно їх не можна було продавати, використовувати як засіб розрахунку чи застави. Але ділові люди легко обійшли ці обмеження, створивши трасти, інвестиційні фонди та довірчі товариства. Люди віддавали їм ваучери, натомість отримували інвестиційні сертифікати, а вже за них – гроші. Одним із найбільших посередників того часу була компанія «Кінто», яка акумулювала близько 2,5 млн. ваучерів.
Чорний ринок, червоні директори
У 1995 р. українцям почали видавати паперові приватизаційні сертифікати, що викликало активізацію як легального обігу – через трастові компанії, так і чорного ринку ваучерів. Таблички з написом «куплю рублі, долари, ваучери» з’явились і на прилавках базарних торговців. Звичайно, власником підприємств, навіть дрібних, з них навряд чи хтось став, скуплені в зубожілих відвідувачів ринків, ваучери, потім банально перепродавались дорожче. Причому по кілька разів, поки приватизаційні папери не опинялись в руках кінцевих бенефіціарів – ділових людей, близьких до влади або кримінальних структур, «червоних директорів», котрі прагнули закріпити за собою перспективні активи. І на відміну від простих людей, мали таку можливість.
Ставлеником цієї касти, власне, й був Леонід Кучма, на правління якого припала основна приватизація. Паралельно йшло формування вітчизняної кланово-олігархічної системи. Фонд держмайна України слухняно віддавав найбільш ласі шматки власності тим, хто домовився з вищим керівництвом. Зв’язки у високих кабінетах мали свою вартість, що породжувало небачених масштабів корупцію. Ще одна особливість того періоду – додаткові вимоги до кандидатів, прописані під потрібного «чєлавєка». Також практикувалася приватизація «за обіцянки», коли підприємства передавали фінансово-промисловим групам за «чесне-благородне слово» інвестувати у виробництво, модернізацію, або вирішити соціальні проблеми.
Найсмачніші активи, завдяки лобі «червоних директорів» у парламенті взагалі уходили по непрозорій процедурі так званої «спецприватизації». Наприклад, зруйновані нині рашистами в ході повномасштабного вторгнення, «Азовсталь» і ММК імені Ілліча спочатку перейшли з державної у власність «трудового колективу», звідти – до «об’єднання орендарів», згодом перетікали з однієї групи акціонерів до іншої, і врешті-решт, опинились у орбіті «Метінвесту» Ріната Ахметова. Негативні наслідки тіньової приватизації, – і не тільки для економіки, а й безпеки країни, всі нещодавно бачили в ході арешту по звинуваченню в колаборантстві і пособництву державі-агресору, багаторічного керівника підприємства «Мотор Січ» В. Богуслаєва.
Нагадаємо, цей «Герой України» ще в 2015 році таємно продав стратегічне підприємство сумнівній китайській компанії, яка мала намір перенести унікальне виробництво авіадвигунів з України у Китай. Але після рішучих протестів з боку США угода була заблокована. Однак інші мутні оборудки – наприклад, торгівля з російською федерацією, продовжували діяти, навіть попри заборону з 2014 року на експорт військової продукції до РФ. Двигуни для російських ударних гелікоптерів Богуслаєв примудрявся постачати до країни-агресора через офшорні прокладки навіть після повномасштабного вторгнення РФ в Україну!
Кам’янські реалії ваучеризації
З подібними «успіхами» проходила масова приватизація й у нашому індустріалізованому місті. Згадаємо долю двох найбільш привабливих тоді в інвестиційному плані місцевих підприємств – Дніпродзержинського автобусного заводу (раніше авторемонтного) і металургійного гіганта ДМК. На ДАЗі теж спочатку власником підприємства став його колектив. Акції перспективного підприємства – а в Україні й інших пострадянських республіках тоді був страшний дефіцит автобусної техніки, – користувались високим попитом й активно скупались трастовими компаніями і простими спекулянтами.
В результаті контрольний пакет опинився у російських псевдоінвесторів братів Чуркіних, разом з пакетом легендарного ЛАЗа. В результаті «ефективної» діяльності нових власників, вже за кілька років обидва підприємства були вщент порізані на металолом. Разом з Чорноморським суднобудівельним заводом – найбільшою верф’ю України в Миколаєві, де будувались і військові кораблі. Не має сенсу говорити, що російські бізнесмени виявились не дуже вправними, через те погоріли разом з нашими підприємствами. Зі справністю і спритністю – у них все гаразд. І без прибутків вони не залишились. Просто бізнес в них – дещо специфічний, і полягав він не в розвитку, а саме в нищенні українських підприємств, за ленінським принципом «чем хуже – тем лучше». Це завдання було виконано сповна. Зрозуміло, що оплачували цей «менеджмент», що скоріше можна назвати прямою диверсією, – з кремля, і грошей не жаліли.
Чому тодішня українська влада на чолі з нашим почесним земляком, поблажливо дивилася на такі «шалості», можна тільки здогадуватись. Втім, і підстав для сумнівів немає, особливо на фоні передачі Кучмою за сумнівні газові борги російським «партнерам» на початку 2000-х ескадрильї стратегічних бомбардувальників ТУ-95 і 1ТУ-160, й близько тисячі крилатих ракет Х-55. Ракети ті вони тепер нам повертають, запускаючи з тих самих літаків прямо на наші голови…
Стосовно ДМК, все склалось, начебто, не так сумно. Після довгого періоду тіньового володіння ним російським Внешторгбанком, комбінат разом з коксохімічними заводами перейшов до українського власника – структур Ахметова. Як би там не було, підприємство працює, про його ліквідацію мова не йде. Тим більше, коли після окупації Маріуполя металургійні активи СКМ різко звузились. А от для міноритарних акціонерів підприємства – а у місті це досить чисельна, багатотисячна категорія, до якої входять металурги, ветерани праці, й пересічні кам’янчани, нічого хорошого, знов таки, не вийшло. Ті, хто продав акції на початку 2000-х, коли вони користувались непоганим попитом, не прогадали. Жодної копійки дивідендів прості, або правильніше – міноритарні акціонери промислового гіганта – не отримали. На щорічних зборах акціонерів правління незмінно декларувало борги – які ще дивіденди? Й самі збори востаннє відбулись п’ять років, у серпні 2017 р.
А нині такого підприємства, і акціонерного товариства, як ДМК, взагалі, не існує в природі. Про дивіденди і права його акціонерів, можна говорити, хіба що, в історичному плані. Під час останньої трансформації власності ніхто навіть теоретично не пропонував міноритаріям викуп акцій, як це передбачено діючим законодавством. Вочевидь, акціонерам нічого не залишається, як філософські оцінити власний досвід скористатись обіцяною державою три десятиліття тому можливістю отримати «добрий шмат державного майна»…
