На поминальному молебні, який нині правили за жертвами російського теракту, — мама й бабуся трирічного Тимофійка. Він був найменшим серед тих, кого убили російські кати на дитячому майданчику. Світлина з тільцем малюка у жовтій куртці облетіла майже весь світ. Це було так боляче, що кровоточить нам і досі…
«Наш Тимофійко був бешкетник, такий швидкий, що ми не могли з ним владнати, — витирає сльози його мама, 29-річна Валерія Цвіток. — Ми на нього дуже чекали. Коли почалася війна, йому було 9 місяців, ми виїхали в Європу. Там пробули півтора року і минулої осені повернулися. Того вечора бабуся прийшла у гості і запропонувала піти з ним на майданчик. Я якраз робила хатні справи і побачила в Телеграмі «тривогу», але з матір’ю вже не було зв’язку. Пролунав вибух! Коли опустився пил, я вибігла і побачила свою дитину в жовтій куртці. Тут був жах, горіла машина, я ледве дочекалася першої швидкої, щоб його почали реанімувати, але смерть була моментальна. Минуло 40 днів, але в мене ті ж відчуття – дуже важко. Наші діти не повинні вмирати. Я не могла повірити, що таке може статися. Ці діти завжди будуть у наших серцях, поки ми живі».
«Мій онук ще дивився на мене, коли я розстібнула курточку, але подивившись вниз, я зрозуміла – це все», — згадує жахливі події того дня бабуся 3-річного Тимофія, Валентина Цвіток.
«У нього була геть посічена і пробита уламками ліва сторона: легені, серце, плече. Не знаю, яким чином поліцейському вдалося умовити мене піти з місця, де загинув онук, і сісти до машини парамедиків. Мене відвезли до лікарні. Мені теж влучило в шию, перебило м‘яз, за тиждень я вже вийшла з лікарні. Лікарі кажуть, що пощастило», — розповідає жінка.
За пару метрів загинув і чоловік подруги пані Валентини.
«Він йшов з роботи, побачив своїх на майданчику і підійшов. Стояв за пів метра від мене. Його вбило одразу. Його дружині понівечило ноги. 2-річну онучку відкинуло за бетонну брилу — це врятувало їй життя. Ми всі працювали в Укртелекомі, 20 років дружили сім‘ями. Олег був настільки чудова людина, діти його обожнювали. Вікторія побачила повідомлення про балістику з Таганрога, але навіть не встигла покласти телефон у куртку, настільки все відбулося миттєво», — спогади того дня даються пані Валентині важко.
