Він нас оберігатиме, а ми його
Все тут мені сподобалось
Пані Людмила разом із сім’єю приїхала до Павлограда майже пів століття тому. Разом із чоловіком влаштувались працювати на місцеві заводи, отримали житло. Тут народились діти, онуки. Місто стало для неї рідним, затишним …
— У нас тут народилась третя дитина. Було своє житло — це дуже радувало. Потім я почала відкривати для себе місто: театр, музей, річку, ліс поруч. А ми ж заядлі грибники. Ще раніше я писала вірші, а тут почала писати прозу, статті в газети. Познайомилась із місцевими поетами, мене запросили до письменницького дому «Дивосвіт». Одним словом, усе тут мені сподобалось, усе радувало.
Перший шок був у 2014 році
Війну жінка переживала дуже болісно.
— Перший шок був у 2014 році. Я дуже болісно це пережила. Але тоді ще нормально спілкувалась із родичами з росії, не було такої ворожнечі. А коли у 2022 році почалось повномасштабне вторгнення, то я декілька місяців спала не роздягаючись, бо не знала, куди бігти і що робити. Діти просили зібрати тривожну валізку, але не було ані сил, ані бажання. Їсти не хотілось, спати не хотілось. Якийсь незрозумілий стан…
Польща: «Нам здалось, що ми там промучились вічність»
Згодом діти наполягли, щоб батьки виїхали до Польщі.
— У мене чоловік — людина з інвалідністю, йому не можна хвилюватись. Діти боялися, що напади можуть його добити.
Жінка зізнається: попри безпеку, життя за кордоном стало для них справжнім випробуванням.
— Пробули ми там днів 10 не більше. Але здавалась, що вічність. Я довго терпіла, бо думала, що чоловіку там краще. Але бачу, що він теж сам не свій. Ми там дуже страждали. Не знаєш мови, не знаєш, куди піти, боїшся заблукати. Одним словом, ми якось відразу там не прижились. Все було чуже. Вночі виходили на балкон — усе у вогнях. А в нас уже був страх: чому світло не вимикають? В Павлограді ж тоді було світломаскування. А потім думаєш: стоп, я ж в іншій країні. Вранці трамваї ходять під будинком і цей наростаючий звук, я вскакую — зараз будуть бомбити. Нам здалось, що ми там промучились вічність. Хоча я дуже люблю мандрувати, щось нове пізнавати. Але ця поїздка була не в радість.
Навіть екскурсії та прогулянки не допомогли адаптуватися
— Нас водили по музеях, у ботанічний сад, катером катали. Але ми не прижились. Усе було чуже. Можливо, це вік — людина дуже звикає до свого дому.
Без нас наш дім пропаде
Саме це відчуття, каже пані Людмила, і змусило повернутися.
— Було таке відчуття, що без нас наш дім пропаде. В нього щось потрапить. А ось коли ми в ньому будемо, то нічого не станеться. Він нас оберігатиме, а ми його.
Діти були категорично проти повернення.
— Вони навіть пересварились між собою. Один шукав нам інше житло, інший думав, що нам не вистачає грошей. А ми просто не могли там більше залишатись.
Дорогою додому подружжя на кілька днів зупинилось у Львові.
— Це вже була наша земля. Дуже привітливе місто. Ми поїздили на екскурсії й повернулись додому.
Якщо судилось, то загину і в Польщі
На запитання, чи не страшно було повертатися під обстріли, жінка відповідає спокійно:
— Я, напевне, фаталістка. Якщо мені судилось загинути, то я загину і в Польщі. Мені хотілось бути серед своїх стін, своїх речей, книг, свого комп’ютера. Усе рідне, усе під рукою.
Втім, обстріли Павлограда родина переживала важко.
— Були страшні атаки. З вікон було видно вибухи й пожежі. Здавалось, що будинок хитається. Одного разу тріснуло скло на вікні. Для нашої пенсії замінити його дорого, тому вирішили чекати миру.
Стреси підірвали здоров’я
Постійне напруження позначилось на здоров’ї жінки.
— Восени після сильного обстрілу у мене стався мікроінсульт: порушилась мова, скрутило руки, перекосило обличчя. Потім усе відновилось, але мене посадили на сильні ліки. Я майже місяць проспала.
Попри пережите, виїжджати за кордон знову Людмила не хоче.
— Тільки в мирний час — на екскурсію. Я не уявляю, як жити в чужому місті. Ми тут проросли. Тут наше життя, могили рідних, наша пам’ять.
Не ми на них напали
Через війну пані Людмила припинила спілкування з родичами в росії.
— Ми посварились. Вони не розуміють, що тут відбувається. Кажуть мені: «У вас там бандери». А я питаю: ти хоч одного живого Бандеру бачила? Чи вам з уральських гір краще видно, ніж мені. Ну тоді вважай, що і я бандерівка. Кажу, не ми на вас напали. А відчуття таке, що ми на них напали. Скільки в росії злиденних місць, села там гинуть. Я була у родичів і бачила як там живуть. То краще б туди гроші витрачали.
Жінка пригадує, як колись і сама чула стереотипи про Західну Україну.
— Коли вперше їхала до Львова, мене теж лякали: «Там бандери». А там нормальні люди — допоможуть, підкажуть, проведуть. Я тричі була у Львові й завжди бачила тільки добро.
Психологічна підтримка допомогла повернутись до життя
— Всі ці обстріли таки вплинули на психіку. Було погано із серцем. І коли потрапила до лікаря, то він сказав, що можливо доведеться робити операцію на серці. Каже, вам не можна нервуватись. А як не нервуватись, якщо читаєш новини. І я для себе вирішила нічого не читати. Але все одно було важко.
Допомогу жінка знайшла у громадській організації «Жінки Західного Донбасу».
— Знайома дала телефон психолога, і я прийшла. Після цих зустрічей мені стало значно легше. Дуже подобаються теми, які піднімають на заняттях, спілкування. Подобається як він вчить поводити себе в таких непростих ситуаціях, як налагоджувати побут, відстоювати свій особистий простір. Дуже цінні бесіди, заняття. Кожен раз щось нове. Проводяться також майстер класи. Це теж заспокоює. І з іншими жінками тут познайомилась, спілкуємось. Ми уже на вулиці зустрічаємось як давні знайомі.
Наприкінці розмови пані Людмила зізнається:
— Діти досі вмовляють нас виїхати. А ми кажемо: ще не готові. І тривожна валізка досі стоїть порожня…
В Павлограді ГО «Жінки Західного Донбасу» реалізує проєкт «Посилення постраждалих від війни громад України через місцеві ініціативи (EMPOWER)».
В рамках проєкту надається психологічна, консультаційна та гуманітарна допомога жінкам категорії ВПО та місцевої громади, що потерпають від наслідків війни. Проводяться також майстер-класи та заняття з цифрової грамотності.
Фінансується проєкт Федеральним міністерством економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ) спільно з Генеральним директоратом Європейської Комісії з питань цивільного захисту та гуманітарної допомоги та реалізується Німецьким товариством міжнародного співробітництва (GIZ) GmbH.
Німецькі та європейські інвестиції допомагають українським громадам стати стійкішими.
