«Я відключив паніку». Півтора місяця під Часовим Яром разом з побратимами тримав ворога нацгвардієць з Кривого Рогу. Ці дні «Ізюм» запам‘ятав на все життя.
До війни наш земляк працював на металургійному комбінаті підривником. З військового досвіду – строкова служба у Херсоні.
«До військкомату з‘явився 3 березня 2022 року. Бо треба було щось робити, йти і відвойовувати нашу землю», — згадує воїн.
Потрапив до 21-ї окремої бригади Нацгвардії. Спочатку охороняв важливі державні об’єкти на Кіровоградщині. Все змінилося навесні 2024 року, коли відправили під Часів Яр, за який і досі тривають важкі бої.
На місці призначення отримали завдання – заступати на позиції в парі кілометрів від лінії бойових дій. «Автомати в зуби і пішли», — розповідає Ізюм.
«Діставалися важко – небо не наше, все в ворожих пташках. Короткими перебіжками, від кущика до кущика, від дерева до дерева, під обстрілами, розвідники проводили нас на позиції. З першого разу зайти не вдалося. Найбільша небезпека під час заходу на позиції – дрони-камікадзе та дрони зі скидами, що стежать за найменшим рухом, а якщо «змальовують» — одразу б’ють», — каже боєць.
Коли зайшли, огледілись. Навкруги достатньо дерев, все добре замасковано. Їхній бліндаж знаходився на розі, на відстані від інших позицій. Але вловити рух ворога було складно. Через щільність «зеленки» за 30-50 метрів вже не було нічого видно.
«Ворог працював за графіком – ранковий обстріл, обідній, вечірній, нічний. Можна було звіряти годинника. Дрони – завжди. Вони не зникали взагалі. Щойно помітять нас – одразу летить «кабачок». Працювало по нас усе, але найбільше з усього – міномет та дрони. Залітала авіація, кидала КАБи, які лягали від нас десь на відстані приблизно 500 метрів», — ділиться військовий.
Інколи противник підбирався впритул. Тільки побачиш його у «бійницю», і вже за мить він зникає. Бувало, що росіяни вдень проходили повз позиції, як на роботу, та прострілювали чагарник, намагаючись спровокувати вогонь у відповідь та виявити наші замасковані спостережні пости.
«Я провів на позиції 51-у добу. У таку спеку, що була влітку, найбільше хотілося води. Провізію, медикаменти, павербанки та воду нам доставляли дронами. Потрібно було швидко добігти з позиції на точку, де дрон скидав запаси, і так само швидко повернутися, щоб ворог тебе не засік. Ти не знаєш, чи у кущах навпроти у цей момент є ворог, і коли біжиш за «посилкою», опиняєшся під перехресним вогнем», — розводить руками гвардієць.
Найбільше навантаження було в районі Каналу, де тримали оборону побратими Ізюма. Росіяни лізли, як навіжені. Штурми не припинялися, але хлопці давали їм по зубах. Навіть поранені. Билися до самого кінця, аж поки не змінили.
Підтримувати психологічний стан чоловікові допомагав самоконтроль.
«Я відключив паніку, чітко працював інстинкт самозбереження. Попри бажання випустити в ворога увесь магазин та закидати їх гранатами, треба було приймати раціональні рішення. Особливо під час мінометних обстрілів, коли нас намагалися «викурити», а ми мали тримати себе в руках», — згадує боєць.
Сьогодні Ізюм проходить лікування та реабілітацію, після чого повернеться до строю та виконання нових бойових завдань.
