Ніколи не думав, що доведеться знову переживати війну
Народився Михайло Іванович 31 жовтня 1923 року в селі Могилів Царичанського району на Дніпропетровщині.
З дитинства довелося допомагати дорослим у господарстві. Батько працював у колгоспі, а в вільний час займався чобітарством (шив чоботи, черевики, капці для односельців). Мати займалась домогосподарством.
З дитинства найбільше врізалися в пам’ять 30-ті голодні роки, роки голодомору, коли довелося Їсти суху траву, спориш, берестове листя. З бадилля кукурудзи робили муку і пекли оладки. В ці роки з вісьмох дітей родини Браславців, пʼятеро померли.
Після закінчення 9-ти класів, у 1941 році, сімнадцятирічним юнаком, Михайло Іванович пішов на фронт, воював в Криму, розвідником в артилерії. Був контужений. Попав у полон. Пройшов концтабори, спроби втечи, тяжку надснажену працю на шахті в Рурському басейні.
У 1945 році прийшло визволення. Після цього ще 2 роки служив в армії. Повернувшись у рідне село, дізнався, що в 1943 році, при форсуванні Дніпра, загинув його батько. Всі турботи про сім’ю довелося взяти на свої плечі. Пішов працювати трактористом в колгосп. В складі бригади підіймав цілину в Кемеровській області.
У 1983 році пішов на заслужений відпочинок, але продовжував періодично працювати в сільському господарстві. Михайло Іванович, інвалід війни І групи, нагороджений Орденом Вітчизняної війни II ступеня, медаллю «За бойові заслуги» та ювілейними медалями.
Зараз мешкає у у сина, відомого в Павлограді та на Дніпропетровщині хірурга Браславця Віктора Михайловича. Активно спілкується з родичами по телефону. Завжди з радістю зустрічає онуків: Михайла, держслужбовця зі Львіва, а також Павла. що мешкає в Павлограді.
Михайло Іванович, незважаючи на свій вік намагається вести активний спосіб життя, цікавиться новинами , переглядає телебачення, завжди зайнятий якимись справами. Особлива радість — це правнуки: Єгор , Софійка та Назар. Єдине, що засмучує його життя — новини про війну.
«Ніколи не думав, — каже Михайло Іванович, — що довдеться ще раз в житті почути сирени повітряної тривоги. Як у 17 років, так і сьогодні, в свій столітній ювілей! Але я і тоді і сьогодні свято вірю в нашу перемогу, і ми переможемо!»
